— Не розповідай свої сни, — сказав я.
— Ти маєш це почути.
— Не хочу.
— Ну ти і сволота, ти маєш це почути, — сказала Емі, — бо все, що відбувається, має відбуватися з нами обома.
— Хіба ти не знаєш, що люди не хочуть чути сни інших?
— Ну ти і сволота, які інші люди? Хто ці інші люди?
— Дивися за дорогою.
— Ми сказали, що ділитимемося кожною найменшою думкою.
— Дивися за дорогою. Веди машину, — сказав я.
І якось я висадив Емі в Санта-Фе, де мешкали друзі її сім'ї, машина залишилась у мене, я не вмикав радіо і не читав газет, а вона приєдналася до мене за тиждень у шахтарському барі в Бісбі (Аризона), ми грали, фліртуючи, у покер брехунів[245] і забиралися високими вузькими вуличками, і все здавалося таким сильним, і ми знали, що це спільне відчуття, і думали, що наші обличчя можуть зайнятися вогнем.
— Це сон про гору. Високу чітку місцевість біля озера.
— Хіба тобі не відомо, що сни цікаві лише тим, хто їх бачить?
— Думаєш, ти найдотепніший. Страх який розумний іноземець.
— Веди машину.
— Який вивчив англійську лише тоді, коли поїхав з Нью-Йорка.
Емі висока, тямуща і дуже приваблива у джинсах. Вона знала, як і що робити, і навіть її привабливість була тямущою, ефективною здібністю відкритої та далекосяжної дівчини з поволокою збляклого ластовиння і збоченою усмішкою.
А якось на початку літа ми були в Янктоні (Південна Дакота), і там щойно закінчився сеанс у кінотеатрі «Дакота» з яскравим кахляним фасадом і Оді Мерфі[246] на афіші над входом, і янктонська молодь сідала в машини й снувала центральною вулицею, а ми їздили з ними, майже засинаючи, ми їздили в автокінотеатри й говорили про життя, ми їздили преріями й говорили про фільми, ми їздили по автомийках і вголос читали одне одному вірші, а мильна вода стікала по вікнах.
Її чорна машина наче дивилася з-під лоба, і ми вважали себе дорожніми привидами, джинами, які можуть непомітно відливати в пил на узбіччі. Вона не хотіла, щоб я знав, що це батько дав їй машину. Подарунок на честь закінчення школи. Але я знав, бо один з її братів мені розповів, і ще я знав, що вона кине мене без вагань, коли завершиться наша подорож.
— Знаєш, що в тобі цікавого? Ти кажеш, що хочеш ділитися навіть найменшими думками. Але, що цікаво, — сказав я, — гадаю, ти забудеш усі наші слова, вчинки й думки тієї ж миті…
— Ні.
— Тієї миті…
— Ні.
— Тієї ж миті, як ми попрощаємося. Бо знаєш, яка ти? Практична, обачна, здебільшого розважлива особа, яка планує на десять років уперед і щохвилини знає, нащо це робить.
— І нащо?
— Щоб вичавити до останньої краплі й уже вранці забути.
А якось ми зупинилися біля стайні, і вона намагалася навчити мене їздити верхи, а я заліз на коня й упав, і вирішив більше не ризикувати, а вона поскакала разом з індіанцем-провідником до прохолодних пагорбів.
Вона запитала:
— І що тут не так?
— Я просто кажу.
Вона сказала:
— Вичавити до останньої краплі. І що тут не так?
— Просто кажу.
— До того ж я тобі все і не розповідаю. Тож не треба, — сказала вона.
— Ти мені все двічі розповідаєш.
— Ну ти і сволота.
— Скажи мені щось, чого не розповідала. Ну! Приголомш мене, — сказав я. — Не зможеш.
Вона розумілася на справах і вміла їх ладнати, вона любила розповідати про родину Брукгайзерів, своїх пращурів і жінок-першопрохідців, шукачів золота й усіх далеких нащадків давнього суворого племені.
І якось ми зупинились у її старшого брата, архітектора, і спали в роздільних кімнатах — у неї, здається, усюди були брати. Цей жив біля Юми у кривобокому будинку, який сам побудував й ефектно нахилив, звів його із залізничних шпал, алебастру й карбованої жерсті, і захоплена Емі виглядала з вікон навсібіч.
Ми були несповна розуму від їзди й гомоніли десь пів шляху головною магістраллю штату, майже не замовкаючи, і між нами була та хімія, притаманна тривалому брутальному шлюбу, стисненому в кілька тижнів, у повітрі події бринів звук неналаднованої гітари, і ще ми відчували, що спати неправильно, бо можна прохопитися чимсь жахливим і важливим.
А якось ми їхали ґрунтовкою десь поблизу Рубі (Аризона) і побачили чотирьох вершників, які вели бика, горбатого бика дивовижного розміру, майже нереального, і ми зупинилися не тільки щоб роздивитися і не через те, що тварина могла кинутися на машину, яка рухається, а через дивну і язичницьку повагу до такої величної тварини, бика Брахми, а ковбої помахали й погнали бика далі червоною ґрунтовою дорогою.
245
Американська барна гра, що поєднує статистичні розрахунки з блефом задля того, щоб обдурити або викрити обман іншого.
246
Оді Мерфі (1925–1971) — американський військовослужбовець, удостоєний найбільшої кількості нагород за особисту мужність і героїзм на полі бою. Після війни розпочав кар’єру кіноактора і знявся у понад 40 фільмах (переважно вестернах).