Водій увімкнув внутрішній зв’язок, щоб повідомити про автівку на хвості.
Клайд повернувся, щоб роздивитися, а Директор зіщулився на сидінні, пригнувши голову нижче віконного рівня.
— Маленький «фольксваґен жук», — поінформував Клайд. — Увесь розфарбований у яскраві кольори. Психоделічні. Великі яскраві хвилі та смуги. Не можу розгледіти обличчя водія.
«Кадилак» повільно проплив повз «Плазу». Прожектори згасли, зграя репортерів зникла, як і тиснява роззяв, яких привабили новини про вечірку. Ще й досі залишалося кілька апатичних протестувальників, молодь у брудному гіпівському вбранні, а ще копи, сила ще більш байдужа до оточення, обтяжена вічною напругою великої порції їжі, що проходить стравоходом, де спочиватиме годинами, заробляючи собі понаднормові.
Велика темна машина, устаткована розпилювачем парфумів «Арпеж» з освіжувачем повітря, зробила коло по кварталу, і Клайд перевірив інші виходи.
Північні сходи були порожніми, і він постукав у скло, водій зупинився, і двоє чоловіків вийшли, і раптом їх підрізав «фольксваґен», і звідкілясь повилазили люди, троє-четверо, а може, і шестеро, циркова машина з клоунами-дебоширами, осіб сім, зашпортавшись на тротуарі, кинулися сходами, щоб перегородити їм вхід.
Усі в масках з обличчями дітей-азійців, деякі заплямовані кров’ю, інші із зашитими очима, і вони всі заскандували, коли Гувер і Толсон піднімалися сходами.
Перший чоловік був незграбний і повільний, тож другий підхопив його під руку, щоб допомогти, і вони почвалали до дверей.
Вони чули крики: «Покидьки суспільства!»
Вони чули крики: «Мертве азійське немовля за кожний черевик “Гуччі”!»
Клайд не був певен, що протестувальники знають, хто вони такі. І чи досить однієї маски, щоб сховати скривлену медійну пику Едґара?
Вони чули гасла, образи й технічні терміни.
І торували свій шлях угору, крок за кроком, дивлячись уперед, розштовхуючи ліктями, а протестувальники гомоніли й шипіли:
— В’єтнам! Любіть його або валіть звідти!
— Білі вбивці в чорних смокінгах!
Молода жінка стояла біля самого входу в масці дитини з потрощеним обличчям, і вона лагідно сказала Едґару, перегородивши йому дорогу, рівним голосом, а насправді пошепки: «Ми ніколи не зникнемо, чоловіче, доки ви з усім вашим мотлохом не опинитеся на сміттєзвалищі».
Клайд сказав: «Дозвольте», наче офіціант з важкою тацею, і за кілька хвилин, відвідавши чоловічу вбиральню, щоб оговтатися, директор і його помічник були готові до вечірки.
Та спочатку Едґар запитав:
— Що то за шантрапа?
— Маю кілька версій. Моя людина цим займеться.
— Ти чув, що вона сказала. Я думаю, вони пов’язані зі сміттєвими партизанами.
— Поправ маску, — сказав Клайд.
— Я б хотів побачити, як вони страждатимуть у найповільніших муках. Тижні й місяці, і щоб усе записувалося на плівку.
Вони пройшли вестибюлем до великої танцювальної зали. До того вони пройшли пів тисячі вестибюлів на шляху до урочистих подій, банкетів, ритуальних урочистостей за десятиріччя Едґара в Бюро, однак ніколи не чули подібного звуку.
Приглушене ревіння, схоже на дзижчливий гуркіт із брязкотом люстр і мрійливим гойданням танцювальної музики та вокальних нот самовтіхи — спокуси, принади життя, підкресленої його відчуженістю від щоденної нудьги світового незадоволення.
— Плівки з криками та стогонами, — сказав Едґар, — слухатиму їх на ніч, щоб краще спалось.
Вони ходили по танцювальній залі, рухалися по колу, зауважуючи всюди видатних людей. Приміщення було високе і біле із блідою позолотою та грецькими колонами, на яких виблискувало нестримне бурштинове світло тисячі свічок.
Жінки з лебединими шиями в рельєфних атласних сукнях. У масках від Гелстона, Адольфо[252] і Сен-Лорана. Мати й сестра одного американського президента і донька іншого. Жваві чоловічки, що пишаються своїми статками. Титуловані гламурні мандрівники, магараджі з магарані, якась баронеса в масці з бісером. Відомі й розлючені поети-алкоголіки. Сильні, розумні, стильні жінки, що завідували каталогами мод і створювали одяг. Зачіски від Кеннета[253] — дражливо-закручені, зачесані назад і з кучерями.
— Ти бачив?
— Стара вдова, — сказав Едґар.
— У копійчаній масці.
— Прикрашеній перламутром.
Час від часу вони вишукано віталися, казали комплімент тій чи тій особі, і Клайд знав, що відчував директор, спілкуючись із людьми, які представляють такі рідкісні соціальні прошарки, миропомазані й роковані, із аурою, як у королів інків, та ще й талановиті й оригінальні, які всього досягли самі, народившись прекрасними, зарозумілими, жорсткими в перемовах, усі з видимими ознаками астрального сяйва, але безжальні й жорстокі.
252
Рой Гелстон Фровік (1932–1990) і Адольфо Сардинья (нар. 1933) — відомі американські дизайнери-модельєри.
253
Кеннет Баттель (1927–2013) — провідний нью-йоркський перукар, відомий як Містер Кеннет.