У неї була маска ворони.
Маска Клайда, непоказна напівмаска-доміно, натоді вже лежала в кишені.
— А ми використовуємо імена, — запитав він, — чи підкорюємося суворим правилам анонімності?
— А тут діють якісь правила? Я й не усвідомлювала.
— Ми створимо власні, — сказав він, здивований легким сексуальним дотепом, який щойно вигадав.
Він вів її крізь пари тіл, що примарно пливли під музику старої балади з його молодості.
Клайд мав подруг. Та коли бос почав виявляти увагу до інших можливих протеже, м’язистих молодих агентів, які могли б виконувати не просто функцію Бюро, а й соціальну, Клайд зрозумів, що настав час розглянути потребу Едґара у відданому і безсумнівному другові, близькій людині за духом, думками й незмінним розпорядком. Це вибір, що відповідав власній потребі Клайда в захисті, безпечному місці за укріпленою стіною.
Завдяки владі костюми стали йому краще пасувати.
Він бачив, як Едґар фотографувався з групою гостей у дальньому кінці танцювальної зали. Клайд упізнав більшість людей і зауважив, як охоче Едґар умостився серед них.
Влада Едґара завжди була двошаровою. Звісно, його кабінет надавав йому владу. А ще владу давало самостримування. Суворі міри Едґара на посаді директора дивно легітимізувалися через його особисте життя, суворість його непереборного целібату. Клайд не мав сумнівів, що Едґар заслужив своє єдиновладдя днями й ночами самозречення, відкиданням неприйнятних поривів. Чоловік-стоїк. Кожна офіційна таємниця в Бюро народилась у крові душі Едґара.
Саме це робило його великою людиною.
Конфлікт. Природа його бажання і неослабні спроби виявити гомосексуалістів в уряді. Таємниця його бажання і відмова поступатися. Великий у своїх переконаннях. Великий у своїх жорстоких судженнях, традиційному походженні й ранній американській праведності; великий у своєму уникливому страху і темному соромі; великий і сумний, а ще й нещасний через страх фізичного контакту і тисячі інших тортур, занадто глибоких, щоб їх називати.
Клайд був ладен виконати будь-яку забаганку боса.
Навколішки.
Рачки.
Долілиць.
Ззаду.
Та босу потрібна була лише його компанія і вірність до останньої відчутної миті його передсмертного дихання.
Клайд побачив іншого чоловіка, а потім ще одного, у відлогах катів. І фігуру в білому савані.
— А отой чоловік онде. Який фотографується, — сказала молода жінка. — Це особа, з якою ви сиділи.
— Містер Гувер.
— Містер Гувер, так.
— А з ним, дозвольте. Дружина відомого поета. Чоловік відомої акторки. Двоє вільних композиторів. Мільярдер із подвійним підборіддям. — Клайд зрозумів, що хизується. — І біржовий маклер і яхтсмен, хвилиночку, Джейсон Вановер. І його дружина, посередня художниця, як там її звуть. Сакс чи Вакс, щось таке.
— А ви — містер Толсон, — сказала жінка.
Розумниця, подумав Клайд, бо його рідко впізнавали на людях, почувався дещо підлещеним, але і стривоженим.
Вони танцювали, майже торкаючись щоками.
Він зауважив ще одну жінку в переробленій середньовічній сукні, трохи схожій на саван і з відлогою, і на думку спало: ні, не картина шістнадцятого сторіччя, якою так хворобливо захоплювався Едґар, — Брейґель, панорама смерті. (Едґар мав листівки, журнальні сторінки, репродукції в рамках і збільшені фрагменти, які лежали або висіли в його ігровій підвальній кімнаті. І ще він наказав Клайду поговорити з офіційними особами в Мадриді про безцінний оригінал, і те, чи можна йому одержати його як дарунок американському народу від іспанської нації на знак подяки за захисний щит збройних сил Сполучених Штатів. Та коли раніше того року Б-52 і танкер зіткнулися під час звичайної дозаправки і чотири термоядерні бомби впали на іспанське узбережжя, вивільнивши радіоактивну речовину, Клайду довелося згорнути всі перемовини[256].) Ні, не Брейґель. Жінка-черниця найбільше скидалася на коміка-збоченця і наркопровидця Ленні Брюса. Ні, Ленні Брюса не було серед запрошених на «Чорно-білий бал». Ленні Брюс мертвий. Помер кілька місяців тому в себе вдома в Лос-Анджелесі від гострої форми передозування морфієм і лежав голий на підлозі вбиральні із задубілими кінцівками, слизом, що витік з носа, широко розплющеними склянистими очима і шприцом, що так і залишився стирчати з руки.
Одутле тіло на поліцейському фото 20 х 25 см — світлину можна було назвати «Тріумф смерті» — зберігалось в особистій картотеці директора. Навіщо? Жах, тремтіння, пекельне відчуття Божої кари із Середньовіччя. І лише за кілька годин після того, як знайшли тіло, у звичних місцях почали циркулювати пересуди. Тямиш? Ленні вбили тіньові сили з уряду.