Так було 1939-го в Маямі-Біч. Зараз 1966 рік у Нью-Йорку, і ми живемо серед безладу і розрухи.
Він дозволив тій дівчині причарувати та спокусити його, і йому це сподобалося, і він засмутився, коли вона вислизнула до поцілунку, і його пошили в дурні у старий спосіб — ота радикальна, піднесена, холоднокровна, безсердечна, зваблива сука.
Коли вони повернулися до зали, половина гостей уже розійшлися. Ті, хто залишився, вичікували, щоб їхній від’їзд не видався подією, на яку вплинула ота вистава чи отой протест, байдуже що — знущання над шикарним і дорогоцінним вечором.
Білий бенд грав якісь танцювальні номери, але охочих танцювати вже не було. Едґар і Клайд сиділи й пили із жовтувато-сірим чоловіком у затемнених окулярах і його дружиною в надмірному вбранні — атласні крила, півняче пір’я і діаманти.
Імовірно, мафія, припустив Клайд.
Едґар сидів мовчки. Він пив і ненавидів. І в його очах виблискували «Останні речі»[257]. Клайд знав цей погляд. Це означало, що директор розмірковує про свою труну. Планувати подробиці власного поховання — його маленька похмура втіха. Труна в оболонці зі свинцю важитиме десь пів тонни. Щоб захистити його тіло від хробаків, мікробів, кротів, мишей і вандалів. Якщо вони планують викрасти його сміття, то можуть же і на труп зазіхнути? В оболонці зі свинцю, так, щоб уберегти від ядерної війни, від Спустошення і Руйнування після радіоактивних опадів.
І коли він помре, за будь-яких обставин, вони раптом — усі ці елементи, що зневажливо ставилися до його необмеженої влади, — вони відкинуть свою недовіру і почнуть поширювати чутки, що директор сам став жертвою заплутаного вбивства, яке спланували й виконали невідомі сили в неосяжному і багатошаровому павутинні держави.
Оцим бос, зрештою, міг викликати певне співчуття: старий чоловік планує спочити у складній схемі, такій доцільній і облудній, що викликатиме загальне захоплення, навіть якщо в це майже не віриться. Навіть Клайд уже майже повірив.
Едґар ще житиме, дай Боже, десять, п’ятнадцять, а то і двадцять років.
А тоді вже, може, і шістдесяті минуть.
Жінка у барвистій масці запитала:
— Як думаєш, чи чекатиме назовні та наволоч, щоб знову мене принизити?
Чоловік відповів:
— Зараз майже четверта ранку. Ну. Вони ж мають колись спати.
О четвертій ранку вони чекали назовні. Клайд і Едґар спостерігали з фоє. Останні учасники вечірки продиралися крізь вигуки та скандування протестувальників, які знову натягли маски дітей.
За годину все нарешті завершилося. Едґар і Клайд вийшли через головний вхід і пішли до «кадилаку» у супроводі накопиченого за добу мотлоху, який вітер гнав і крутив вулицями великого міста на узбережжі.
Броньований лімузин неквапливо покотив назад до «Вольдорфу».
Так, директору нарешті поспівчувають ті люди, що кепкували з них обох. Оті бридкі жарти про педиків. Проте Едґар і Клайд — не пара старих гомиків, що вчепились один за одного. Вони — чоловіки з повноваженнями монархів. Й Едґар ані на мить не збирався поступатися контролем.
Клайд помітив жучка.
Він поглянув на Едґара, що сидів мовчазний і замислений у своїй масці з блискітками. Після вечері він її ще не знімав. Жорсткий, холодний, лаконічний, з усією внутрішньою люттю невгамовного болю, він не знімав маску, бо вона, бодай ненадовго, але полегшувала тягар контролю.
І коли Клайд помітив жучка, убогого маленького «фольксваґена» з розжареними ляпанцями й закрутками, він вирішив нічого не говорити Едґару. Машина була метрів за тридцять позаду, як фосфоресцентний тарган, повільний, невгамовний і причепливий.
Він нічого не сказав босу, бо ніч і так сповнена потрясінь і лиха, і він хотів поглинути останні зловісні миттєвості самостійно. Зрештою, це він Молодший, тепер і завжди, за власним бажанням, за необхідністю, попри змореність і облуду, супутник у житті і віддана «права рука».
5
Був четвер. Перші наслідки небезпеки відчули на повну силу понеділкового вечора, коли президент США по радіо і телебаченню звернувся до нації. У вівторок сповістили, що радянські кораблі йдуть до Куби з ракетами й боєголовками на додачу до тих, що вже є на острові. Середа була напруженою. У середу стало відомо, що ми розгорнули морську блокаду і чотирнадцять радянських кораблів наближаються до лінії карантину.
257
Алюзія на картину нідерландського художника Ієроніма Босха «Сім смертних гріхів і чотири останні речі» (1475–1480). У християнській есхатології останніми «речами» називають Смерть, Страшний суд, Рай і Пекло.