Він дивиться на чоловіка: розчервонілий і засапаний, наче чимдуж біг по залізничній колії, але так і не встиг на п’ять—нуль—дев’ять.
Потім він відвертається і повільно йде вулицею. Він замислюється про дивовижне закінчення гри. Те, що не могло статися, таки сталося. Він хоче потрапити додому, тихенько посидіти, ще раз це прожити, щоб гоум-ран ще раз через нього перекотився, насичуючи тіло своєрідним самовладанням, усталеним задоволенням, яке настає опісля всього.
Один чоловік гукає з вікна до іншого, який стоїть на ґанку:
— Агов, малий, чув, що вона тобі дубець таки переламала.
Коттер повертає сюди, дивиться туди, відчуваючи місцевість, яка стає дедалі ріднішою.
Він бачить знайомого хлопця, але не спиняється, щоб показати йому м’яч чи похвалитися грою.
Він відчуває біль, завданий ніжкою сидіння.
Він бачить, як крикун на розі виголошує промову, високий чоловік у лахмітті з велосипедними прищіпками, які затискають його штани на щиколотках.
Він відчуває, як думки поступово стають смутнішими.
Він бачить чотирьох хлопців із місцевої банди «Альгамбрас» і переходить на інший бік вулиці, щоб їх уникнути, а потім повертається назад.
Він дістається до своєї вулиці, піднімається сходами з парадного входу, заходить у кисле повітря своєї будівлі та через тьмяне освітлення почувається дещо смутніше, як було до цього тисячі разів.
Лайно, чуваче. Не хочу я завтра до школи.
Расс Годжес стоїть на валізі зі спортивним приладдям, намагаючись описати події в клубній роздягальні, і він знає, що це безглуздя, і гравці, які вилазять до нього на валізу для інтерв’ю, — теж безглуздя, і вони говорять неприродними та слабкими голосами, скриками нічних створінь. Інших приперли до їхніх шафок репортери, родичі й клубні керівники, через що вони не можуть дістатися до пива й міцніших напоїв на столі посеред кімнати. Щоб увібрати весь той гомін, Расс тримає мікрофон над головою, а потім опускає його й каже чергову нісенітницю.
Томсон виходить на веранду клубної роздягальні, щоб відгукнутися на звук свого скандованого імені, і вони скрізь, вони на сходах під контролем стадіонних копів, а тисячі інших розташувалися ще щільніше між випнутими стінами на відкритих трибунах, і багацько рук простягнулися до Томсона — вони вказують, благають, стискають руки на знак перемоги або виявляють бажання торкнутися; а отам нижче — чоловіки в костюмах і капелюхах, інші звисають над Боббі з міжтрибунних стін, спускаючись, напівперевалюючись через край, деякі вже майже його торкаючись.
Звукорежисер Ал каже:
— Рассе, чудово сьогодні попрацював, друже.
— Ми зробили щось чудове, лише побувши тут.
— Оце так відчуття!
— Я б викурив сигару, але можу вмерти.
— Але яке ж відчуття, — каже Ал.
— Яке ж ми диво провернули. Усі ми гуртом. Трясця, я оце щойно усвідомив.
— Як може якась гра змусити нас так себе відчувати?
— Мені треба повернутися. Забув у кабінці плащ.
— Треба пройтися, щоб угамуватися.
— Треба добряче пройтися.
— Це єдиний плащ, який ти взагалі любив, — каже Ал.
Вони проминають клубну роздягальню «Доджерз», і там, зрозуміло, Бранка, перше, що бачиш, випростався долілиць на хідні з шести сходинок, торкаючись ногами підлоги. Він досі у формі, але сорочку й бейсболку скинув. На ньому волога майка, а голову він сховав у схрещених руках на верхній сходинці. Ал і Расс говорять з тими кількома чоловіками, що лишилися. Вони говорять тихо і намагаються не дивитися на Бранку. Вони таки дивляться, але самі собі в цьому не зізнаються. Біля Бранки сидить і курить тренер, він у повній формі, але без капелюха. Його звуть Печенько[86]. Ніхто не хоче навертатися на очі Печеньку. Ал і Расс тихцем говорять із кількома іншими, і всі вони разом намагаються не дивитися на Бранку.
86
Гаррі Артур «Печенько» Лаваґетто (1912–1990) — гравець на другій і третій базах, менеджер, а від 1951 року тренер «Доджерз», за яких виступав у 1937–1941, 1946–1947 роках.