Ленні різко переходить на експромти. Казна-що, яке спливає в його черепній коробці. Він кидає репліки, що набридають йому вже за п’ять секунд. Він виконує психоаналіз, особисті спогади, він імітує голоси й вимови, бабусині стогони, сценки з фільмів про тюремне життя і нарешті завершує шоу монологом з обмеженим синтаксисом, який не має сполучників, він куховарить у вільній формі, ближче до музики, аніж до мовлення, створюючи розмовний джаз, у якому сленговий термін породжує відповідний жаргон, як музиканти обмінюються «четвірками» тактів, мандрівний бенд, внутрішній риф оркестранта, і коли натовп розсіється, він забере з собою цю мозаїку вигуків у стрип-клуби та бари, нічні забігайлівки, місця, де скупчуються полуночники, і то був власний хард-боп[269] Ленні, його промови до людей, що борознять широку чиказьку ніч.
Ми зупинили машину за півкварталу до мосту і пересіли в таксі. Я дав хлопцеві адресу, і він оглянув мене, а потім її, і рвучко кивнув. Я чув, що краще взяти таксі, коли перетинаєш кордон, бо якщо сидіти за кермом своєї машини, то під час повернення до США тебе чекатимуть великі затримки, тому що митні агенти перевірятимуть на наявність зброї або наркотиків.
У грозовому світлі місто набуло дивної електричної яскравості. Крамниці, тиньковані синім і зеленим, із гончарством у вітрині — горщики, мідні вироби, ковдри, скло.
— Здається, я передумав, — сказав я.
— Не треба, добре?
— Можливо, я так одразу і думав. Я ніколи дотепер по-справжньому не замислювався.
Ясні карі очі Емі випромінювали чимало дорікань.
— Я сприймав як належне, що це єдиний можливий варіант, — сказав я. — Нам треба було ще про це поговорити.
І так глянула, наче хотіла, щоб ти знав, що не жаліти тебе вимагає від неї надзусиль. Коли ми виїхали за місто і дорога пішла серед бурих пагорбів, то розпочалася злива. Десь за шість хвилин водій зупинився перед доволі великим будинком, що сховався за деревами, і сонячне світло стало спекотним і яскравим, а земля парувала.
Жінка, що нас впустила, поглянула на Емі й запитала відносно по-керівницьки:
— Ваше ім’я, будь ласка?
— Емі Брукгайзер.
— Добре, проходьте за мною.
Так воно і сталося. Емі пішла з жінкою, чи то доглядальницею, чи то дружиною, чи то офісним менеджером або поєднанням усього вищезазначеного. Я думав, що ми мали знайти якісь слова, які відновлять довіру одне до одного, Емі та я, або я міг сказати щось сам, навіть якщо вона б не захотіла, хоча я й не знав, що сказати, але вони вже пройшли коридором і повернули ліворуч, а я й досі стояв, тримаючи в руках дорожні сумки.
Гаразд. Я поставив сумки й увійшов до вітальні, чи то передпокою, і сів на диван. Журналів не було. Але натомість на стінах доволі неочікувано виявились висловлювання й окультні символи. Кола, шеврони, стріли, птахи, різноманітна містична дурня, і я намагався це все збагнути. Кілька фігурних висловлювань, слів, що утворюють трикутники й високі пальми, напевно, дерева життя — висловлювання англійською про перехід душі й око Бога, а ще там були містичні очі й застережливі руки на всіх чотирьох стінах і стелі.
Я намагався усвідомити цю несподіванку, сушив голову, що вона значить і чому мене не попередили, коли ввійшов лікар. Чоловік, із яким я працював у Пало-Альто, дав мені його ім’я й адресу, тож я зателефонував і домовився про зустріч; ще дві людини, з якими я спілкувався, запевнили мене, що тут безпечно, безпечно, чисто і професійно, однак ніхто ані словом не прохопився про стіни.
Він, здається, на мене і не глянув.
Він сказав:
— Так.
Я запитав:
— Лікар Свеарінґен?
Він навіть не підвів очей.
Він сказав:
— Здається, усе гаразд.
Я запитав:
— Мені зараз заплатити?
Наче розмова навспак.
Він замислився щодо запитання про оплату, його рот зіжмакався, а моя рука застигла на гаманці.
Високий чоловік у білому робочому халаті, високий і сутулий, незвичайно блідий і дуже заглиблений у себе, подумав я, заввишки метри зо два, а то й більше, американець, що робив аборти через відчуття обов’язку і співчуття, за словами тих людей, із якими я спілкувався, і він сьогодні не голився.
Я заплатив йому двісті доларів готівкою, і він сказав: «Може трохи кривавити», можливо, щоб завуалювати акт передачі грошей, а потім вийшов у коридор.
Я сидів серед картин і слів. Я не знав, що можна про них подумати. Я не знав, як це назвати. Може, Емі знала, та вона була неговірка. Вона лише хотіла із цим покінчити.
269
Хард-боп — джазовий стиль з елементами соулу, госпелу і блюзу. Розвинувся з кул-джазу і бібопа та був популярний у 1950–1960 роки.