Я хотів зробити самопожертву і бути відповідальним. Отак я собі сказав. Я хотів закріпитися за щось міцне, за дружину, думав я, і за дитину.
Та ніяке воно не міцне. А безнадійне, марне і слабке. Ми б не протрималися разом і місяця. Ми не знали спокою і міри, наше захоплення тривало уривчасто два роки тільки через те, що ми мешкали в різних містах, і ми ледь не релігійно боялися ризикнути нашим середовищем, та й вона — останнє, що мені треба в житті.
І відчуваєш дивне затьмарене горе, авжеж, сидячи в кімнаті, журбу, яку затьмарює відстань, і намагаєшся подумки потрапити в непрожите дитяче життя.
Десь неподалік куховарили, і це мене непокоїло. Аромат страви та приглушені звуки кухні, те, як хтось висовує шухляди, — оце непокоїло, бентежило і дещо злило.
Емі було двадцять шість, двадцять сім за кілька тижнів, вона мешкала і працювала у Вічиті (Канзас). А мені — двадцять чотири, і я перебував приблизно на відстані в пів континенту і знав, що вона ненавиділа нас обох за те, що сталося.
Коли Емі вийшла, я усвідомив, що я не сказав таксисту, щоб той нас забрав, і ми зачекали, доки жінка викликала машину.
Їй зробили місцевий наркоз, бо іншого там не мали, і під час подорожі до кордону її не хилитало лише тому, що вона сиділа спереду, вчепившись у сидіння, і не мала бажання розмовляти.
Митники перевірили таксі на контрабанду, переглянули наші речі, і за лічені хвилини ми вже були в орендованій автівці.
Я виїхав з Дель-Ріо (Техас) на схід по 90-й. Емі, що спала перед цим, прокинулась і захотіла попити. Попереду закрутило пікап, ні з того ні з сього, єдиний автомобіль на дорозі, він забуксував і розвернувся юзом, злетівши з піщаного схилу, і я сповільнився, щоб добре роздивитися.
— Машину занесло, — тихо промовила Емі. — Так би сказав мій дідусь Паркер. Машину, безумовно, занесло.
Вона говорила змореним тихим голосом, і я повільно проминув пікап, який розвернуло передком до дороги, з якої він злетів, і в кабіні сиділо двійко підлітків, які намагалися отямитися, збентежено й дурнувато посміхаючись, і я визирав, де Емі може випити щось прохолодне й корисне на шляху до аеропорту.
Готель називався «Хвилі», чом би й ні? Це ж Океан-драйв у муніципальному окрузі Маямі-Біч.
Багаті злі чоловічки виходили з орендованих кабріолетів у супроводі дружин-лялечок, жінок, для яких засмага стала культом, а шкіра кольором скидалася на тютюнове листя.
Розбещені модні юнаки-розумники з північних міст світили в барі підробними посвідченнями. Їх зарахували в місцеві курортні коледжі, і вони прагнули долучитися до подій у великому приміщенні.
З’явилася група кубинців, які попрямували до вестибюлю, узуті, одягнені, по-тропічному ошатні — народжені для танцю жінки в запнутих білих спідницях і сторожкі чоловіки в темних окулярах. Вони скидалися на охоронців jefe[270], якого намагаються прибрати.
У вестибюлі латиноамериканський ансамбль виконував мамбу і ча-ча-ча, і кілька секс-бомб з Лонґ-Айленду шукали кандидатів на наступного чоловіка. Вони подорожували парами або з сестрою, як мисливець зі зброєносцем, одна розлучена, інша самотня — тут побачення з ортодонтом, там з непевним бізнесменом. Каже, що в нього бізнес із постачання постільної та столової білизни готелям? А коли йому зателефонувати? Мені запитати Марті? Але ж його звуть Фред?
Очі підведені, брови вищипані, на віях — туш, нігті виблискують кораловим акрилом у тон до помади та рум’ян. Деякі з них завжди належали до внутрішнього кола, а інші віддавали перевагу нічному клубу проти вестибюлю, бо хотіли відчути Ленні Брюса на смак.
Спочатку смієшся, потім танцюєш.
Приміщення мало назву «Ель-Патіо», і мамба й надалі линула з вестибюлю. Ленні здивувався, що в натовпі є кілька літніх людей, декілька ціпків спиралися об стільці, але він вирішив не кепкувати про каліцтво. Ні, він не ставав обережнішим чи ввічливішим. Ні, сьогодні лише одна тема, і для нього існувала тільки вона.
— Ми менш ніж за двісті миль від Куби. Я знаю, що ви знаєте. Я і знаю. Та все одно я маю це сказати. Ті ракети просто за моїм правим плечем, тямите? Радіус ураження — тисяча кілометрів, зайва інформація, як на мене, але непокоїть, бо ми ще не програли війну, але вже в метричній системі.
Він стояв, киваючи, вигляд затурканий, ніби після перельоту, і трохи параноїдальний, трохи передозований ліками, голос приглушений, а очі затуманені місячним мороком.
— Нас уб’ють не тому, що ми євреї. Отака притичина. Нас уб’ють, бо ми — американці. Як вам таке?