Меріан Боумен саме розмовляла зі своєю матір’ю. Вони були у вітальні материного будинку, батьківського дому, де вона виросла, і майже в кожній кімнаті стояли суцвіття лещиць, у тонких вазонах на столиках у вітальні, білі квіточки гіллястими гронами, рослина, яку мати так любила виставляти аскетично, позбавлену звичного зайвого оформлення, хай там що було в неї на думці, коли чудовим осіннім днем у Медісоні (Вісконсин) жовтіли в’язи й палали червоні дуби, а студенти носилися вулицями як божевільні.
— Тож ти тримала це в таємниці.
— Він — не таємниця, — сказала Меріан.
— Ти його повсякчас знала, а я лише оце почула. Це називається таємниця.
— Я завжди знала його тільки формально.
— А зараз як ти його знаєш?
Спершу всміхнулася мати, а потім донька.
— Неформально, — відповіла Меріан. — І він — не таємниця. Просто особливо не було про що казати, ось і все.
— Завжди є що казати. Що я думаю про ваші стосунки? Гадаю, ти дуже невпевнена. Ти маєш схильність. Завжди мала. Діяти всупереч своїм поганим передчуттям. Бо… гаразд, я не знаю напевно, чому ти так робиш.
Голоси тепер стали виразнішими, вони рипіли по всій Міффлін-стрит зі стереодинаміків у вікнах будинків, які мали форму літери «А».
— Я не усвідомлювала. Хіба я висловлювала передчуття?
— Так. І я, вочевидь, мала зауважити. І ще очевидно, що ти хотіла, щоб я висловилася проти цього чоловіка.
— Це однозначно. Ні, ні, ні, ні, — сказала м’яко Меріан.
— Ти не можеш змусити себе висловитися проти нього. Ти хочеш, щоб це зробила я.
— І ти все це відчуваєш, якось так.
— Не якось так. А чітко й очевидно.
— А що станеться, якщо ти будеш проти нього? Я маю сказати «Дякую, мамо, ти врятувала мене від лихої долі»?
— Звісно, ні. Ти його захищатимеш. Ти його відстоюватимеш.
— Вона відстоюватиме свого мужчину. А ти що, ти виснувала все це з тої нікчемної розмови, під час якої я майже нічого про нього не сказала.
— Скажи, що я помиляюсь, — сказала мати, — і я докладу всіх зусиль, щоб тобі повірити.
Мати відвернулася до вікна, виказуючи легке роздратування. Вони бігали вулицями. Імовірно, жбурляли цеглу і запалювали багаття. Голос із мегафону перемішувався з музикою, яка рипіла з динаміків.
— Вони кажуть, що в них бунтівна пора року.
— Чи могла я коли подумати, — запитала Меріан, — що Чикаго здаватиметься мені спокійним і пристойним?
— Не знаю, бунтівна пора чи що. Може, то просто вулична вечірка, яку поліція намагається стримати в межах. Хоча ні, цього не може бути. Вуличні вечірки відбуваються навесні.
— Я повернуся на День подяки, якщо змусиш їх припинити цей гамір.
Мати запитала:
— Він одружений?
І миттєво про це пошкодувала. І в тому, як викривилися її вуста, Меріан побачила, що мати картає себе за сказане. Так, рідкісна обмовка. Яка послаблює вагу попередніх слів, геть необдумана обмовка, тактична помилка, і материне обличчя пополотніло. Бо, по-перше, якщо він одружений, чому б Меріан говорила про нього, не згадавши про це; і по-друге, чому б вона взагалі про нього говорила?
— Ні, звісно ні.
— Звісно ні. Я знаю, — сказала мати.
У значно кращому настрої Меріан зійшла сходами. Вона любила свою стару кімнату. Вона любила повертатися, бо тут, теоретично, були тихі вулички та будинки із заскленими верандами, в’язові еспланади й університетські будівлі, а також тому, що тут була її кімната, яку для неї зберігали вільну, нічого особливого і без зайвини, але така, якою її бачила лише вона з притаманним значним масштабом того, що зветься домом.
Вона почала збирати речі для зворотної подорожі, виймаючи зимовий одяг із шафи, а потім замислилася саме на такий час, щоб встигнути ввімкнути радіо. Вона знайшла WIBA[279], «Загнані в тісний кут FM», бо її цікавило, що відбувається в місті, просто через роздратовану цікавість, а також тому, що гамір ставав гучнішим.
Пакуватися було зарано, але вона однаково спакувалася. Дім — це місце, куди тебе мають впустити, як казав один поет, чи то батько Меріан перефразував поета, а також дім — це місце, звідки так хочеться чкурнути, що не можеш дочекатися.
У Чикаґо вона мала ненависну роботу. Хоча насправді жодної ненависті — вона набула жестів, що висловлюють незадоволення, бо саме цього, здається, від тебе чекають. Їй було двадцять п’ять, і своє майбутнє вона бачила не в малозначущій роботі десь на задвірках контори. Але сама робота нормальна, дисциплінує, тримає в тонусі й порядку, до того ж тепер не було нічого такого, чим би вона хотіла зайнятися.