На сходах із клубної роздягальні «Доджерз» майже немає людей. Томсон повернувся в кімнату, але вболівальники ще досі там, махають руками та скандують його ім’я. Обидва чоловіки починають переходити аутфілд, й Ал вказує на те місце на лівих трибунах, куди влетів м’яч.
— Запам’ятай цю точку. Наче ту, де Лі здався Ґранту[87] абощо.
Расс думає, що це геть інша історія. Він думає, що вони винесуть звідси те, що непересічно їх усіх з’єднає і непорушною силою пов’яже зі спогадом. Люди на Амстердам-авеню видираються на ліхтарі та гудять у клаксони в Маленькій Італії[88]. Чи можливо, щоб ця мить у середині століття увійшла під шкіру надовше, ніж розлогі стратегії світоустрою видатних лідерів, незламних генералів у темних окулярах — картографовані видіння, які пронизують наші сни? Расс вірить, що подібне невідь-як, але має нас вберегти. Це те, що пульсуватиме в його мізках навіть у старості, коли двоїтиметься в очах і паморочитиметься в голові: сплеск емоцій, стрибок людей, які вже стоять, громовиця гаміру і радості, коли влетів м’яч. Це історія людей, і вона має плоть і дихання, що відживлюють сили нашої старої надійної гри. І сьогоднішні вболівальники на «Поло Ґраундз» зможуть розповісти своїм онукам — тоді вони вже перетворяться на говірких стариганів, які на схилку століття намагатимуться, дихаючи медикаментами, переконати кожного, хто захоче послухати, що вони були тут, коли це сталося.
П’яниця в дощовику оббігає бази. Вони бачать, як він оминає першу, веслуючи руками в повітрі, щоб його не винесло на праву половину аутфілда. Він наближається до другої у шквалі фалд, кінцівок, розв’язаних шнурків і гойдливого паску. Вони бачать, що він збирається засковзнути на базу, а тому спиняються і спостерігають, як він відривається від землі.
Усі полудневі фрагменти збираються довкола його завислої в повітрі постаті. Крики, удари бити, повні міхури й випадкові позіхання, піщинкова більшина незліченних речей.
Усе те раз і назавжди провалюється в минуле.
Частина I
Довготелеса Саллі
Весна—літо 1992-го
1
Я саме їхав на «лексусі» крізь шурхотливий вітер. Цю автівку зібрали в промисловій зоні, цілковито вільній від людської присутності. Й ані плями від поту смертного, ну хіба що від тих хлопців, які виганяють продукт із заводу, — лишається трохи вологи там, де долоні стискають кермо. Система невпинно плине вперед, автоматизована до священницьких тонкощів, і кожний плавкий рух має зворотну реакцію задля першокласного виконання. Нескінченне прибуття порожніх каркасів. Біля транспортера — ані душі, яка б мала кофеїнові нерви чи запис про клінічну депресію. Просто моторошне сплетіння хромових сплавів у зварених дугах, металевих блоків і асфальтованої поверхні, навислого оздоблення підігнаних і з’єднаних кузовів. Гайки затягують роботи, запрограмовані трудяги, які не марять про померлих близьких.
Своєрідна кульмінація, механізми, які створили й оформили ззовні короткого сплеску людського мовлення. І тому моя орендована автівка природно доповнює пейзаж за вікном. Над порожніми рівнинами здіймається спекотне мерехтіння. Знекровлене небо із поривчастими вітерцями, що розгрібають пил по лобовому склу. Місце дії фактично позбавлене біологічних видів — крім мене, звісно, але і я там заледве був.
Скажімо просто: пустеля — це імпульс. Я раптово вирішив відмовитися від літака на користь автівки та гайнути путівцями. Старі часи вдовольняли своєю мимовільністю. Що швидше вирішуєш, то вичерпніше повертаєш борг пам’яті. Мені закортіло побачити її знову, відчути та щось сказати, декілька слів, не дуже багато, а потім рушити назад у вітряну відстань. Усе це відстань. І ортштейн, і небо, і вафельний натяк на гору, низьку та приземкувату, гору або хмару у формі кішки, гірської кішки — як зазвичай люди бачать щось у чомусь.
Стара дорога повернула на північ, і сонце розташувалося майже під прямим кутом, а мені закортіло відчувати його тепло на обличчі та руках. Я вимкнув кондиціонер і опустив віконця. Витяг тюбик засобу від засмаги із п’ятнадцятим коефіцієнтом захисту, завжди мав такий при собі, хоча шкіра в мене оливкова, темна, як і в батька.
Я сповільнився, відпустив кермо і намастив кремом пів обличчя і руку, беззахисна особа, бо мені п’ятдесят сім, але я так і не навчився розважливості.
Мускусний кокосовий бальзам, підлітковий присмак спеки й узбережжя, підземна пам’ять про шум припливу і сіль, що щипле очі й ніс. Я вичавив тюбик, видушив досуха. Він всмоктав повітря, надувся і засох. Звідкілясь перед очима виник образ, наче електричний розряд, спалах у пустелі — короткочасний і розмитий, барви фургона з морозивом, який в’юнився піщаними пагорбами.
87
Відомий епізод Громадянської війни в США, коли 9 квітня 1865 року в місті Аппоматтокс (Вірджинія) головнокомандувач Конфедеративної армії (Південь) генерал Роберт Лі (1807–1870) здався очільнику військ Півночі генералу Уліссу Гранту (1822–1885). Документи капітуляції підписали в будинку місцевого крамаря-гуртовика Вілмера Макліна.
88
Маленька Італія (Літтл-Італі) — колишній район компактного проживання вихідців з Італії на Мангеттені (Нью-Йорк).