Довготелеса Саллі.
Пілот вирулив до злітної смуги, і вежа дала дозвіл злітати.
Другий пілот почав рахувати:
— П’ять, чотири, три.
Пілот перевів важелі в положення максимальної тяги.
Другий пілот продовжував:
— Один, нуль, поїхали.
Коли літак прогуркотів повз позначку 7, сім тисяч футів злітної смуги[283], другий пілот сказав, перекрикуючи відчутний тиск чималої тряскої маси, яка, здається, викорчовувала зуби з коренем, бо понад 200-тонний «Бридкий угодований хижий трахаль» намагався здійнятися над болотною травою, — другий пілот сказав: «Виконано».
І потім темне тіло почало невиразно окреслюватися, ніби примара з туману, довжелезні крила вигиналися, закрилки витяглись, і колеса втратили зчеплення, а потім шасі ввібралися, залишивши позаду димне блювотиння чорного алкоголю і громове ревіння, від якого тремтіло все навкруги.
А в дірі штурман, Чарлз Вейнрайт-молодший на прізвисько Чакі, продовжував слідкувати за всіма, казна-скількома приладами, перемикачами, вимикачами й цілою купою індикаторів, яких вистачить на все життя, скупчених перед ним і над ним, а також із того боку, де не сидів Луїс Бейкі, оператор бомбування.
Чакі оглядав тумблери й глузував з приятеля, заохочуючи одружитися з порядною жінкою, парафіянкою якоїсь церкви.
— Не починай, — сказав Луїс. — Не треба мені дружини. І церкви теж. Це тобі таке треба.
— У мене, Луїсе, уже була дружина.
— Яку ти насправді не дуже поважав.
— Я мав пройти цю незручну фазу. Я завершував деякі справи, — сказав Чакі.
Вони були в одному екіпажі ще з часів Гренландії, літаючи крізь арктичні міражі та шторм у п’ятдесят вузлів. Їхнім теперішнім бомбардувальним рейдам супроти попередніх дивно бракувало бодай якихось подій, чи вони вже належали до іншого рівня реальності, що легше показати як кіно.
— Я знаю, що тобі треба, — сказав Луїс. — Жінку, яка ладна змиритися з історією твоїх прогріхів. Тобі треба вивантажити все те на когось невинного. Ти мрієш про солоденьку юну особу, народжену тебе зрозуміти. Як та солоденька на носі нашого літака.
Луїс промовив «солоденька» презирливим голосом чорного. Недивно, бо Луїс і був презирливим чорним. «Сола-аданка». Але у них було багато спільного. Лише послухайте його розповідь про перші атомні випробування над Невадою — історії, які він переказував десятки разів за ті роки в самотніх казармах у Гренландії, у Гусячій затоці (Канада) й цілій низці віддалених баз стратегічної авіації в континентальних Сполучених Штатах.
— Гадаю, не варто глузувати.
— Глузувати. Чудово, — сказав Луїс. — Краще я її заглузую, аніж загнуздаю, як по правді. А ще вона надто худюча, як на мій смак. До того ж з її іменем наплутали.
— Тобто?
— Я вже втомився. Навчати цих хлопців.
— Тобто, Луїсе? Наплутали з іменем.
— Довготелеса Саллі.
— Із пісні, там і назва така ж.
— Принаймні він це знає. Дякую небесам.
— Ти думав, я не знаю Літтл Річарда і його «Оу-оу-оу-оу»?
— Цього хлопця варто врятувати, — сказав Луїс. — Та суть у тому…
— Ховав його платівки від батьків. «О мала, у-у-у, мала»[284]. Мені тоді було тринадцять.
— Розчулив старого негра, Чакмене. Та суть, як я хочу показати, у тому, що Довготелеса Саллі в пісні й Довготелеса Саллі, намальована на носі, то різні представниці жіночого роду.
— Як так? Поглянь на неї. Вона струнка, висока, у неї чудові ноги, і мені здається, що її дійсно звати Саллі. «У-у. Нічка буде веселенька».
— «Нічка буде веселенька». Саме так, — погодився Луїс. — Тільки Саллі з пісні Літтл Річарда ніколи не побачиш в автівці в автокінотеатрі в обіймах такого ж юного хлопця, як і вона сама.
— Чому ні? — запитав Чакі.
— Бо вона чорна і лиха.
Чакі пильно подивився на екран радіолокатора і вніс корективи в курс літака над кількома тисячами миль морського вигину і манговим атолом.
— Тобто — чорна?
— Бо в пісні є сюжет, який загубився в усіх тих «у-у» й «і-і».
— Цій пісні десь тринадцять, чотирнадцять або, може, п’ятнадцять років?
— Десь так, — підтвердив Луїс.
— І не пригадую, щоб за всі ці роки хтось вказував на те, що головній героїні треба змінити колір шкіри, згоден?
По внутрішньому зв’язку пілот невимушено промовив: