— Цікаво, чи це внизу Маніла? Безперечно, чудовий вид, штурмане.
Несмішний жарт над цими двома, які сиділи на нижній палубі без вікон, і їм там не лише бракувало неба, так ще й сидіти доводилося назад обличчям, а катапультуватися вниз, якщо раптом їхній літак перехопить ворожий ЗРК[285].
Ще одна зловісна абревіатура, створена вбивати.
— Пілоте, це штурман, — сказав Чакі.
Він точніше налаштував свій екран і запросив мінімальний поворот, вирівнюючи теперішній курс літака з маршрутом, який проклав раніше.
Потім сказав:
— Луїсе, ота дівчина приносить нам удачу. Майже сорок вильотів без серйозних пригод. Не кривди її доброго настрою. Це ж Довготелеса Саллі. Одна-єдина.
Коли Луїс нервував, то починав торохтіти, як кулемет, надмірним протягом з елементами фальцетного піке, яке він тягнув до майстерної висоти.
— Про що пісня. Ти бодай уявляєш, про що пісня? Оця жінка у провулку. Старий дядько Джон із нею у провулку. «Стрімка її хода». У неї все, що йому треба. «Так, мала, у-у, мала. Нічка буде веселенька».
Вони летіли на висоті п’ятнадцять тисяч метрів над Південно-Китайським морем у бойовому порядку з трьох бомбардувальників, що мав назву «ланка», і цього дня в повітрі було п’ятнадцять ланок, і кожна ланка несла понад триста бомб, а зона передбачуваного знищення мала назву «пісочниця», і мозок Чакі частково спантеличила божевільна розмова з друзякою Луїсом, хоча частково він також був засмучений і йому якось ближче боліло через ставлення свого приятеля до дівчини на носі літака.
— Цю пісню написала чорна жінка з Апалузи (Міссісіпі). Річард лише додав кілька дрібних штрихів. Кажу тобі, брате, Саллі, про яку ми говоримо, не струнка білявка з обличчям спокусниці і на задньому сидінні ніколи не сиділа. Вона з найвишуканішого розряду розваг.
Сумно і боляче. Думки Чакі помандрували до Гренландії, його попередньої дислокації, не найгірше місце, щоб пережити розлучення. Його незадоволення людьми пом’якшилось льодовими туманами й усім шквальним потойбіччям білої темряви та радіоперешкод, невгамовним вітром й абсолютним холодом, об’єктами, що не відкидають тіней, численними химерними показаннями компасів і радіолокаторів, і БУХТом, що впав на льодову поверхню з ядерними бомбами в бойовій готовності, аномаліями для очей, розуму, самих систем, і через оте переживання він відчув примарне кипіння певної високої гіпівської свідомості. Чи, може, Гренландія — то просто делікатна частина воєнної гри в добре опаленій кімнаті оборонного закладу з кавою з ароматом фундука і круасанами.
Луїс перейшов із пілотом на мову бомб, і це, певно, означало, що Чакі час зосередитися.
Один раз розлучений, двічі витурений зі школи, одного разу втік сам, безліч разів одселений від батьків, тричі звинувачений у дрібних крадіжках, один раз в реанімації через передозування барбітуратами, раз заради експерименту різав зап’ястя, безліч разів лежав у блювотинні на тротуарі біля бару — звинувачення в крадіжках із крамниць вилучили з характеристики завдяки впливовим друзям батька.
— Хай там як, але Літтл Річард передусім для білих, — бовкнув він Луїсу.
— Але Довготелеса Саллі — чорна. І не забувай про це.
Його покійний могутній батько. Після смерті вже й не такий кепський чувак. Але надмірна опіка за життя, усі ті безглузді вимоги й фальшивий авторитет — Чакі мав сумніви, що це все щиро. Ні, він не звинувачує батьків у всіх своїх негараздах. Чакі досить настраждався через особисті зобов’язання. Але коли він згадував батька, то не міг не шкодувати про втрату однієї речі, яку б хотілося мати завжди, як зв’язок між ними. Бейсбольний м’яч, що тато передав йому на знак довіри, як дарунок, як пропозицію миру, як форму розпачливої любові й духовного «передай-нащадкам».
М’яч він, певно, загубив. Або його потягла дружина, коли вони розбіглися. Або він сам випадково його викинув із побутовими відходами.
Подія, що спантеличує і, здається, позначає внутрішню суть епохи.
Поруч у своїй кабіні сидів готовий до скидання Луїс перед головним пультом керування бомбами, покажчиком бомбових даних, своїм пісуаром і гарячою чашкою. Усе, що необхідно для повноцінного життя в небі.
Луїс сказав:
— Пілоте, це Божевільний бомбист. Скидатиму у швидкій послідовності. Сто двадцять секунд до скидання.
Боббі Томсон і Ральф Бранка для Чакі нічого не значили. Невиразні імена з непростого дитинства. Спогади про саму гру, вечір гри — невиразні, нестійкі й тьмяні.
Луїс промовив, позіхаючи аж до сліз.
— Пілоте, візьміть праворуч на три градуси. Так тримати. Бомбо-люки відкриті. Перевірив. Шістдесят секунд до скидання.