Коли стає безпечно прибрати подушку і розплющити очі, Луїс так і робить, кладе подушку і прямує до кабіни пілота, щоб допомогти другому пілоту видалити теплоізоляційні штори, і ось він, живий й білий над ними, гриб-хмара, кипить, розмовляє і потріскує, ніби якесь усемогутнє всрате видовище.
Мої очі розширюються і залишаються такими, вони взагалі не заплющуються. Бо я бачу те, що бачу. Він такий великий, широкий й високий над нами. Він ляскає і здіймається, на землі йому рівних немає. І ми проминаємо його ніжку, і він рухається, свистить і розмовляє, він виштовхує хмару просто у стратосферу.
«Стегнова кістка з’єднана із тазовою кісткою».
За кілька років я вже не зміг писати. Не можу написати ім’я, рука тремтить і скаче. І відливаю я тепер сповільнено. А моє ліве око бачить те, що має бачити праве.
Така була «Балада Луїса Бейкі», яку чули тисячі авіаторів на базах, де завивав вітер, короткими днями й довгими роками постійної готовності в темному і стоїчному осерді зим холодної війни.
— Бомби скинуто, — втішно сказав Луїс.
Але Чакі вже не відчуває підлої та гострої радості. Він більше не хотів вбивати ВК[289]. І почав дивно перейматися місцевим ландшафтом. Він утомився знищувати ліс, дерева в лісі, птахів, що гніздяться в цих деревах, і комах, що проживають усе своє кармічне життя серед махового пір’я цих птахів.
Літак заклав крутий віраж.
— Луїсмене, ти ніколи не прокидаєшся серед ночі?
— Не починай.
— Думаючи, що є кращий спосіб згаяти час.
— Там унизу думають те саме.
— Аніж сипати бомби на голови людей, які тобі жодним словом не перечили.
— Мешкаючи в тунелях. Я тобі скажу, що вони думають. Вони мешкають у власноруч викопаних земляних тунелях, і ми в «Бридкому угодованому хижому трахалі» вибиваємо з них лайно. І вони теж думають, що є кращий спосіб.
Останнім часом у цих планових рейдах Чакі безліч разів фантазував про катапультування. Перевір ножний захват і фіксатор щиколотки, потім смикай за пускове кільце — і бум. Його викине з літака вниз у димчасте небо. Він плинутиме над парком «Золота брама» у грайливій кіноверсії, де білявка Саллі в міні-спідничці підведе очі від примірника Франца Фанона[290] чи, може, Герберта Маркузе[291], авторів, яких Чакі довгенько шукав у ПО[292] на базі, щоб побачити парашут у горошок, який опускається на верхівки дерев.
Ні, він ніколи не був уболівальником, але мати в себе бейсбольний м’яч приємно — так, приємно, пошарпаний, прошитий, бувалий і старий, предмет особистої історії, що для нього значив набагато більше, аніж заюрблені літописи самої гри.
Літак тримав курс на Ґуам, що римується з «бам», однак він у думках линув до Гренландії, білої утроби, позбавленої тіней, світлових ілюзій, простору, де краєвиди не мають обріїв. Місцевість, яка ніколи не стане чимось більшим за чутки, навіть для тих, хто там базувався, передусім для них — та сама неперевірена інформація, як і його життя.
Нарешті вниз із неба. Коли вони приземлилися, він почув гарячий вереск коліс і відчув, як хлопнув і розкрився гальмівний парашут. Він знав, що машина з написом «Рухайся за мною» вже на руліжній доріжці, але, звісно, не міг її бачити, на кілька хвилин довше застрягнувши в тьмяній дірі, оточений своїми абревіатурами.
Луїс сказав:
— Я хочу піхву, Чакмене, і хочу її просто зараз. Але вона має поважати мене і те, чим я займаюся.
— І те, за що ти стоїш.
— За що я стою. Дуже добре, синку. Бачу, я до тебе достукався.
Машина вже сказала рухатися за нею, і наземна команда рушила до літака, тягнучи рукави, шланги та кабелі тестувальної апаратури, чоловіки приготувалися проходити контрольний список завбільшки з одинадцять довжелезних романів про війну і мир.
— Бо якщо вона мене не поважа, — сказав Луїс, — я відчуватиму порожнечу, коли все закінчиться.
— Знайоме відчуття.
— Воно ніколи не змінюється.
— Спочатку ми їх трахнемо.
— А потім бомбанемо, — сказав Луїс.
Мине небагато часу, і масивний літак знову загуркотить злітною смугою, розжирілий від боєприпасів, і кожна заклепка напинатиметься під час злету, вгору, вище, над головою — смертоносна сила в небі.
7
Заблукати сюди можна, якщо не знаєш цей район, цвинтарний бар нижче під’їзда до мосту, і, на перший погляд, його можна сплутати з барами на Восьмій авеню, які, здається, ніколи на зачиняються, «Червона троянда», або «Біла троянда», чи «Камінь лестощів», куди ходять слюсарі-водопровідники й робітники швацьких фабрик або любителі поспостерігати з паркану за кінними перегонами чи безсоньки й приблуди, сандвіч і пиво або чарка і пиво, але отут геть інша категорія, і саме місце практично позачасове — «Тропічний бар Френкі» в Нижньому Іст-Сайді, і кого ж я бачу, коли туди заходжу? — Джеремі Саллівана, який говорить про цвинтарі, бо має кепський вигляд.
290
Франц Омар Фанон (1925–1961) — вест-індський революціонер, філософ, один з натхненників руху за деколонізацію в країнах Третього світу.
291
Герберт Маркузе (1898–1979) — теоретик марксизму, німецький і американський філософ, соціолог, громадський діяч.