Ленні викрутив зі стійки мікрофон і благословив їх усіх.
— Розповім вам історію тижня, яку всі замовчують. Президент зателефонував Папі. — Публіка заворушилася від передчуття. Але це повернуло його до тями — він не в тому гуморі, коли говорять про пап. — Ага, вони весь тиждень потайки спілкувалися. То все бздури, коли кажуть, що церква окремо від держави. Вони злиплися, спина до спини. — Папи автоматично смішні, щоб їх величати Ленні не потрібен. — У Папи є підводні човни, отак. Просто натякни, Джонні, і я їх вишлю. Та ми їх нанівець, от же ж сучі діти. Ваше Святосте, чуваче, я приголомшений. У вас є власний флот субмарин?
Ленні вже нецікаво. Він перемкнувся на проповіді й застереження, потоки міркувань про патріотизм, комунізм, податок на прибуток, про жінок, що встромляють цигарки собі в піхви й видимають ідеальні кільця. І коли він казав щось кумедне або відпускав випадковий влучний дотеп і вони аплодували, то він казав: «Ні, не треба, прошу — якось і сам долечу».
— Я завжди знав. Я знав з дитинства. Я аморальний і розпусний, як і вони. Я там виріс. Поліція продажна, я також. Політики брешуть, і я незгірш. Я хочу вбити себе на телебаченні, щоб люди лягали спати з обличчям мертвого грішника на рогівці їхніх очних яблук.
Перед ними салоновий лавелас, очі якого ваблять до опочивальні. Вони бачать і чують грайливого хлопчину, який говорить у ніс, хлопця, який хоче розсмішити свою матір. Вони чують нестямного промовця, який намагається наздогнати власні хаотичні думки. Перед ними обдовбаний дармобит із виснаженими очима і втраченою концентрацією. Вони чують поборника нецензурщини, соціального філософа, самозваного юриста, самокритичного єврея, християнського мораліста і коментатора на перегонах.
— Учора ввечері я прилетів з Маямі й узяв таксі просто до театру «Аполло», де зустрівся з друзями, щоб піти на нічний сеанс, бо я люблю їхню сцену, і ми вийшли після шоу, а у мене валіза і сумка з одягом, уже пізно, холодно, і ми не можемо спіймати тачку, бо тачки до Гарлема не їздять, тож ми пішли пішки, тямите, і надибали старого на розі, який бесідує до трьох людей. Йому близько ста років, і він проповідує трьом нещасним душам, наче тут Куток у Гайд-парку, от тільки в нього чорне обличчя.
Ленні доволі точно відтворив голос вуличного священника, несподівано і дуже, по суті, немодно, бо якби він починав свою кар’єру, імітуючи Кеґні й Боґарта[295] з німецькою вимовою, і навіть якби він постійно намагався йти в ногу з часом, створюючи сучасні типи для кожного переконання, то все одно був не варіант для білого за тих часів вдавати голос чорношкірого, чи не так?
— Старий тримає за краї доларову банкноту. Вона старіша за нього. Він дивиться поверх неї і говорить: «Платіжний засіб». Він каже: «Назва, маю визнати, яку я б ніколи не вигадав». Каже: «Ми всі бачили машини, які друкують гроші в нескінченних кінороликах, як закорковують пляшки газованки, тільки зі швидкістю блискавки, і друкують, друкують, друкують, але куди вони всі йдуть. Я їх не бачу. А ви?».
Ленні продовжував тим самим голосом, дещо згорбившись під широкою спущеною завісою у своєму білому італійському костюмі й кемпівських чорних черевиках із трохи стеряними петельками на закаблуках.
— Він каже: «Про той день і годину ніхто не знає». Він стоїть у темному пожмаканому костюмі із велосипедними прищіпками на щиколотках. Зрозумійте мене, коли я кажу, що хотів би віддати йому все, що маю. Не через жалість чи милосердя або інше старомодне християнське лайно. Через визнання. Через вдячність за те, що побачив і почув його о тій годині в тому місці. Бо це Нью-Йорк, Нью-Йорк, і ми повторюємо це двічі, бо це наполовину Ми, а наполовину Вони, повсякчас, затямте, із велосипедними прищіпками. Чоловік — актор, і це його шоу, яке він удосконалював десятиріччями, і я стою і слухаю, і в певному кумедному сенсі я чую себе, так, чи то бачу себе — я уявляю себе десяти- або дванадцятирічним хлопцем, що прислухається до голосу, схожого на голос цього чоловіка. Це його голос і його тиждень. День і час. І він тримає доларову банкноту. Коли настане час, каже він, світ розділиться на тих, хто бачить звістку, і тих, хто не бачить.
Тривала пауза. Тиша в залі. Ленні, видається, трохи заглибився у роздуми, у чари, і, може, людям стало незручно, бо, здається, він уже не міг не вдавати той голос. Наче він переплівся з його власним. Наче переплетіння голосів невідворотне, байдуже, знаєш ти про це чи ні, подобається чи ні, і, може, той чорношкірий стариган час від часу на самоті говорить голосом Ленні, не усвідомлюючи, у себе в кімнаті, на якомусь поверсі, чуючи в голові музичний звукоряд, потуги й поштовхи мелодійної музики Ленні, а Ленні неминуче чув старого і говорив його голосом.