— Вона взагалі ніколи не працювала в борделі, — каже Ленні. — Вона ніколи не скидала трусики й не випускала кільця диму зі своєї цюньки. Насправді вона ніколи не жила в Сан-Хуані, малята.
Йому подобалося вимовляти Сан-Хуан. І так, він саме розбирав всю конструкцію. Він відчував їхню бентегу і не міг їх за це ганити.
— Зробімо її людиною. Вона справжня, як і ми. Ви сідаєте в метро до Південного Бронкса, де вона мешкає зі своєю матір’ю-наркоманкою, яка не може зав’язати. Вона тільки починає привертати увагу чоловіків. Її мати приходить і йде. Зникає, повертається. Телефонна компанія відрізає їм кабель. Домовласник постійно нагадує про себе. Або підсовує під двері сповіщення про виселення, бо насправді його ніколи не побачиш. Він — корпорація «XYZ Нерухомість» із поштовою скринькою в Гренландії. Дівчина ховається на пустирях, у лабіринті темних провулків, бо мати знову зникла, і вона думає, що домовласник нацькує на неї поліцію. Зробімо її людиною. Нехай у неї буде ім’я.
Але він не дав їй ім’я. Не зміг його вигадати. Жодного справжнього імені. Натомість він повернувся до старих жартів. Він розповів жарт про тещу, і вони сміялися, бо це дійсно кумедно. Він розповів жарт про мати-єврейку, ще краще, їм сподобалося, вони реготали, він знову у формі, розбираючись із расами, сексом, релігією, веселий і образливий Ленні, і вечір зрештою завершився жвавими хвилями реготу й оплесків, натхненними криками хлопчаків із верхніх ярусів, а він стояв на величезній сцені в безглуздому білому костюмі, малий і сповнений каяття, а потім повернувся і пішов за лаштунки.
Минуло кілька годин, а я й досі йшов. Я проминув свій готель і пішов далі, повз непримітну будівлю біля Таймз-сквер, де мені дали свічку і вказали на двері, які вели до сходів, але я хотів іти далі, хоч там треба було піднятися лише на п’ять хіднів, але мені хотілося піти в ніч і дещо побачити.
Я бачив таксі, які запалили табличку про кінець зміни, але люди все одно їх ловили, просто відчиняючи дверцята і сідаючи, бо таксисти були заручниками дорожнього руху і не могли прийняти ліворуч і натиснути на газ, і я підняв комірець куртки і якийсь час ішов на схід, проминувши величезний натовп біля головної бібліотеки та зрештою зрозумів, що то автобусна зупинка, де стояло шістсот чи сімсот людей, імовірно, десь так багато, збились докупи, але здебільшого упорядковано, сила-силенна на тротуарі та бібліотечних сходах, вітер шмагав по П’ятій, а вони чекали на автобус.
Я був без пальта. Пальто лишилося в Еванстоні (Іллінойс). Я зіщулився в піджаку й бачив, як люди йшли через міст Квінзборо, переходили його шерегою по вісім-дев’ять десь у п’ятдесят рядів, а за ними плазували машини, а потім — інша юрба пішоходів, усі поверталися додому у Квінз.
Саме тоді в мене і виникла думка, і я відчув напад болісного жалю.
Я зупинився повечеряти в ресторані при свічках на одній з 70-х, де мене посадили з трьома іншими, бо цього вечора столики були на кількох осіб. Звісно, тема розмови лише одна, принаймні зараз, нас цікавило, яку територію охопило вимкнення і чи це саботаж, й один, книжковий редактор із краваткою-метеликом, сказав, що це назва раннього фільму Гічкока із Сільвією Сідні[298], і він машинально назвав інших акторів звідти — кіно, на початку якого зникає світло. Ми відмовилися від десерту і кави заради тих, хто чекав у черзі, і я випив чарку в барі неподалік і подумав, що правда була за Джеррі, Джеррі Салліваном, оце причина болісного жалю і щемкої провини — ми таки мали сьогодні ввечері поїхати в Бронкс, Джеррі та я, не реквізуючи таксі, а йти пішки всю дорогу, щось божевільне й емоційне, похід через місто, оповите темрявою і холодом.
Але потім я подумав: маячня, ні, то пусте — ми би знудилися ще по дорозі або встряли б у бійку з мародерами й хуліганами чи просто втомилися б удвох або лише Джеррі, і що тоді?
Один чоловік керував рухом за допомогою згорнутого журналу, доволі огрядний, проте прудконогий, він поринав і ковзав, усуваючи неймовірний безлад на 86-й вулиці, відмахувався від нервових клаксонів і виконував сотні семафорних знаків, екстравагантних жестів, одягнутий у пальто з оксамитовим комірцем, лискучий жезл спалахує, і люди зупинялися подивитися, велике і палке відчуття супроводжувало його сумлінну і стрімку виставу, прикрашену театром, і воно поширилося серед людей на вулиці.
Але все було б приголомшливе і прекрасне, думав я, йдучи Мангеттеном аж до Бронкса, як жест і спогад, весь шлях до старого району, у вечір усіх вечорів, коли світ руйнується, проте що ми там робили б, діставшись туди о другій ночі?
298
Сільвія Сідні (1910–1999) — американська акторка, володарка премії «Золотий глобус». Лише раз грала у Гічкока — у британському трилері «Саботаж» (1936), який у прокаті США вийшов під назвою «Самотня жінка».