Він з’їв останню дольку танжерину і пішов із ринку, тримаючи в руці спіральну шкуринку. Він неквапливо йшов на північ, оглядаючи вітрини крамниць. У його жорстких вусах уже пробивалися доволі нечисленні срібні цяточки, хоч бери й рахуй, і він носив окуляри без оправи із дротяними дужками, бо у тридцять вісім, або принаймні так казала дружина, хотів переконати себе, що йому більше і він усім задоволений, а каламуть нарешті запнута і згладжена.
Він почув голоси й зазирнув у провулок, де гралося багацько дітлахів. При дорозі була стійка зі знаком: вулиця для дитячих розваг, тож в’їзд для автівок і машин доставки закритий. Через машини, яких дедалі більше, через статусний голод, через зухвалу кінську силу, сріблясте ревіння хрому Бронзіні бачить, що через намагання звільнити вулиці від дітлахів зникнуть навіть такі передбачені для них куточки.
Він уявив шматок цегли зі слідами крейди, охайно вирізаний, витягнутий і старанно запакований — перевезений до каліфорнійського музею, де він зберігається під приглушеним світлом поруч із різьбленим мармуром з античності. Вуличний живопис, класики, крейда на бруківці, Бронкс, 1951 рік. Але тут це називають не класи, авжеж? Тут це «равлик» чи «дім». «Цап та баран», а не збивачки «джонні на поні». А ще є «хованки» — рахуєш до ста по п’ять і вирушаєш провулками, видряпуєшся на стовпчики для білизни, лізеш через задні огорожі, устромляєш голову у вугільні бункери, шукаючи тих, хто там сховався.
Бронзіні стояв і споглядав.
Дівчата грали в «бабки» та стрибали через мотузку в «подвійного голландця». Хлопці — у «квадрат», «скляні кульки» й «рінголієвіо»[299]. П’ятеро хлопців, і кожен однією ногою стоїть в колі, розділеному на сектори з назвами країн. Китай, Росія, Африка, Франція і Мексика. Хлопець, якого звуть ти, стоїть у центрі кола з м’ячем у руці й повільно промовляє попередження: «Я о-голо-шу-ю вій-ну».
У Бронзіні не було машини, він її не водив, не прагнув мати, не мав потреби, не взяв би навіть, якби хтось подарував. Кинь ходити, думав він, і помреш.
Офіціант Джордж стояв і курив біля службового входу до ресторану, де працював. Худий як тріска, сама голова, чоловік, якому ще немає сорока, із притаманними йому несвіжістю, передбачуваністю і внутрішнім напруженням, через які він тримався окремо. На охлялому тілі — біла сорочка з чорною жилеткою і чорні штани, а понад уніформою його випнутий вид скидався на дещо знекровлений.
Бронзіні підійшов і зайняв позицію біля Джорджа, і вони тривалий час стояли мовчки в дивній солідарності, із якою двоє незнайомців спостерігають за охопленим полум’ям будинком.
Троє хлопців і дівчина грали «униз річкою» від стіни будівлі, кожна дитина займала квадрат, утворений секціями тротуару. Хтось бив м’ячем по діагоналі від бруківки, щоб він ударився об стіну і відскочив у квадрат іншого гравця.
Він був Джорджем, Офіціантом, ще й у тому сенсі, що не тільки чекав на замовлення, а і все його життя, здається, зависло в якомусь жахливому очікуванні. Чого ж чекав Джордж? Бронзіні не міг не помітити певний виклик. Він любив витягувати коментарі з неговіркого чоловіка, підштовхував, натякав, що його бажання не мати дружніх стосунків із ним не дуже доречне.
Потім другий гравець бив м’ячем в інший квадрат, сильно або легенько, трохи підрізаючи м’яч з-під низу, «підкрутка по-англійськи», і знову «вгору й униз річкою».
— Оці ігри, — сказав Бронзіні. — Вони такі важливі, коли граєш. Для всіх твоїх винахідливих навичок. Усієї твоєї енергії. Та коли стаєш дещо старшим і вже не граєш, ігри повністю вивітрюються з голови.
Насправді він грав лише спорадично, коли був дитиною, бо часом був прикутий (яке жахливе слово) до ліжка, лікувався від астми, хронічних застуд, хворого горла й кашлюка.
— А як ми рились у смітті. Ми перетворювали непотріб на гру. Видовбували корок із кришечок від пляшок. Я навіть не пам’ятаю, де ми його використовували. Корок, аптечна гума, бляшанки, пів ковзана, старий лінолеум, який ми нарізали й використовували у самострілах. Самостріли були небезпечні.
Він поглядав на годинник під час розмови.
— Ти згадав про корок, — сказав Джордж.
— Для чого був корок?
— Ми з нього робили клітки для мух. Два пласкі шматочки корка. Потім брали у кравчині дві прямі шпильки, на підлозі крамниці їх було повно.
299
Американська вулична забава, яка виникла на нью-йоркських вулицях наприкінці XIX століття (перша письмова згадка — 1891 рік), а потім під різними назвами стала популярною в Канаді й Ірландії. Схожа на нашу гру в «козаки-розбійники».