— Боже мій, твоя правда, — вигукнув Бронзіні.
— Ми встромляли шпильки між корковими дисками. Один — підлога, інший — стеля. Шпильки — ґрати.
— Потім чекали, доки десь сяде муха.
— Ґедзь. Накриваєш долонею і повільно тягнеш по стіні, доки його не затиснеш.
— Потім ми садовили муху в клітку.
— Ми садовили муху в клітку. А потім встромляли додаткові шпильки, — сказав Джордж, — проштрикуючи муху.
— А потім? Я не пам’ятаю.
— Ми спостерігали, як вона дзижчить.
— Ми спостерігали, як вона дзижчить. Дуже пізнавально.
— Вона дзижчала, доки не здихала. Якщо вона довго не здихала, хтось запалював сірник. Потім ми встромляли сірник у клітку.
— Боже мій, який жах, — сказав Бронзіні.
Та він був у захваті. Він змусив Джорджа говорити. Як діти пристосовуються до доступних поверхонь, використовуючи бордюри, ґанки й каналізаційні люки. Як вони беруть дзюбатий світ і делікатно його змінюють, створюючи щось кмітливе, впорядковане і гладеньке, а потім решту життя намагаються це повторити.
Просто через вулицю Перукар Джордж підмітав підлогу своєї майстерні. Голоси італійського радіо тихо пливли з прочинених дверей. Бронзіні дивився, як туди ввійшов шкільний прибиральник, і Джордж відставив мітлу і взяв свіже простирадло з шухляди, розгорнув і здійняв, наче вітрило, саме тоді, коли чоловік сів у крісло.
— Може, чув, Альберте. Помер горбун, який вирізав фігурки з мила.
— Згадаємо минуле.
— Він вирізав голих жінок з мила. Анатомічно. Горбун, що сидів біля бакалії.
— Аттіліо. Даси йому брусок мила, він тобі щось виріже.
— І ще отой помер, як там його, гравець у софтбол, пітчер, що кидав вітряка. У нього залишилася скалка з війни. У нього насправді з війни лишилася скалка в серці. Лише зараз його вбила.
— Наче Джекі. Ти та він.
— Ми працювали разом на пляжі. Та я ледве його знав.
Джордж колись продавав на пляжі морозиво. Бронзіні бачив його безліч разів, коли він ішов, грузнучи в пісок, із важким металевим охолоджувачем, який звисав із плеча, і корковим шоломом, що гойдався на голові. І ще пам’ятав білу сорочку і такі ж парусинові штани, і той день, коли в когось зсудомило ноги, поки Джордж продавав льодяники в секторі 10.
— Пам’ятаєш потопельника? — запитав Бронзіні.
На вулиці діти грали в «салугі»[300]. Двоє хлопчаків вихопили підручник в однієї дівчини з католицької школи в синьому фартуху і білій блузці. Вони шпурляли книжку, і вона бігала від одного до іншого, поки вони кидали книжку над головою та за її спиною. Книжка була в товстій обкладинці із брунатного цупкого паперу, яку, на переконання Бронзіні, вона зробила сама, загорнула і підігнула зернистий папір, написала на ній попереду синіми чорнилами ім’я, клас і предмет, усе друкованими літерами. «Салугі», — кричали вони те дивне слово, може, спотворене італійське saluto, може, глузливе вітання: привіт, у нас твій капелюх, тепер спробуй повернути. Ще один хлопець приєднався до гри, і дівчина бігала між ними за книжкою, розпростерши руки.
Із гінді або перської чи, може, якийсь нортумбріанський оказіоналізм, що просочився крізь сторіччя. Стільки всього невідомого, що він так і помре, не дізнавшись.
— А як там хлопець? — запитав Джордж. — Я чую різне, не знаю, те добре, чи як.
— Він робить успіхи. Одного дня я задоволений, наступного роздратований.
— Я поважаю людей, які грають у ту гру. Коли я думаю про нього, то замислююся, скільки йому років.
— Я намагаюся будь-що не забувати про це, Джордже.
— Я чув, що він перемагає досвідчених гравців. Може, це добре, може, ні. Хоча я не знаюся на грі. Але, думаю, може, йому місце на вулиці з іншими дітьми.
— Вулиця не готова для Метті.
— Ти маєш йому втовкмачити, що в житті існує й інше.
— Він займається іншим, окрім гри в шахи. Він плаче і кричить.
Джордж не всміхнувся. Він тримався осторонь, знову заглибившись у старі роздуми, затягуючись останніми слабкими парами цигарки. Одна зайва затяжка. Потім він кинув недопалок, наступив на нього носаком свого доволі зношеного черевика, уніформною межею Джорджа, із порепаним і порізаним підйомом.
— Час показатися на очі. На все добре, Альберте.
— Ще поспілкуємося, — відповів Бронзіні.
Він перейшов на інший бік вулиці, щоб помахати Перукарю Джорджу. Як діти пристосовуються, використовуючи цегляні стіни, ліхтарні стовпи й пожежні гідранти. Він побачив, як дівчина прив’язала один кінець скакалки до віконної решітки й змусила молодшого брата крутити інший. Потім стала посередині й почала стрибати. Ані історії, ані майбутнього. Він побачив хлопця, що грав сам із собою в м’яча, вибиваючи «китайських убивць». Надпружний гумовий м’ячик, рожевий «сполдін»[301] відлітав від цегляного фасаду. Уся повнота миті на ігровій вулиці. І не уявити, що коли-небудь станеш вищим за олівцеву риску, якою на кухні мати позначила твій зріст.