Дівчина принесла каву і склянку води.
Перша сторінка його вразила, там панували два заголовки на трьох шпальтах. Ліворуч «Джаєнтс» здобули вимпел, розбивши «Доджерз» драматичним гоум-раном у дев’ятому інінґу. А праворуч симетрично, тим самим шрифтом, тим самим розміром і тією ж кількістю рядків: СРСР випробував атомну бомбу — бабах — подробиці невідомі.
Він не розумів, чому «Таймз» перенесли бейсбольний матч зі спортивної сторінки й розмістили поруч із новинами такої зловісної важливості. Він почав читати звіт про радянське випробування. Він не міг позбутися зображення, яке ввійшло в розум: хмара не хмара, гриб не гриб — відчуття, що безпомічно шукаєш слова, які могли б описати ту видиму масу в повітрі. Раптом увійшов священник, увірвався, наче вихор, Ендрю Паулус О.Є.[302], приземкуватий і приємний, нахиливши вперед голову і виблискуючи слиною в усмішці.
Книжки й теки намагалися вислизнути по його стегну, але він спромігся простягнути кілька скрючених пальців, що їх Альберт ухопив обома долонями, стиснув і труснув, трохи підвівшись зі стільця. Якусь мить тривала незграбна церемонія взаємних привітань і формальних запитань, спроби якнайшвидше підняти книжку, яка впала, і лише після цього чоловіки зрештою зручно всілися за столиком, відклавши все зайве. Священник зітхнув, як-то кажуть, полегшено. На ньому була колоратка, прикріплена до чогось схожого на нагрудник, що називається рабат, і зверху темний піджак із хустинкою — імовірно, він того ж кравця, що і в Офіціанта Джорджа, але чорно-білий.
— Я дуже запізнився?
— Ви взагалі не запізнилися.
— Я готую семінар про знання. Неймовірна річ, але я втратив відлік часу.
— Ні, ви вчасно, — сказав Бронзіні.
— Звідки ми знаємо те, що знаємо?
Тільки придивившись до Ендрю Паулуса, можна помітити сліди старіння. Без зморшок, ще й із дивним рум’янцем, наче легкою глазур’ю випічки, яка робила його шкіру рожевою і свіжою. Світло-каштанове волосся звисало нерівною бахромою хлоп’ячого чуба. Бронзіні питав себе, чи так стається з усіма чоловіками, які зрікаються жіночих тенет і кохання. Вони лишаються дитиною, збереженою в ясному і прохолодному світлі. Але всюди траплялися парафіяльні священники зі сльозливими очима, які за кафедрою монотонно запиналися і переходили на шепіт. Він вирішив, що цей чоловік не молодий, а просто непідвладний старінню. Він, мабуть, років на тридцять старший за Альберта, але повіки ніколи не тремтять і на підборідді жодної сивої волосинки.
— Ви бачили газети, отче?
— Будь ласка, ми дуже добре знаємо один одного. Клич мене Енді. Так, краєм ока зазирнув у чиюсь «Дейлі Ньюз». Вони називають це «Удар, почутий у всьому світі».
— Цікаво, як ми виявили докази вибуху. Треба, щоб наш літак із приладдям, що вимірює радіацію, перебував біля їхніх кордонів. Або, можливо, наші агенти добре поінформовані.
— Ні-ні-ні-ні. Ми говоримо про гоум-ран. Героїчний удар Боббі Томсона. Преса назвала його так для нащадків.
Бронзіні зробив паузу, щоб усвідомити.
— «Удар, почутий у всьому світі»? Й оце справді цікавить решту світу? Це ж бейсбол. Я й не знав. Я сам майже не знав про ту гру. Почутий у всьому світі? Я майже повністю проґавив.
— Гадаю, назва пов’язана із несподіваністю нанесеного удару і відповідною швидкістю, із якою сьогодні передаються новини. Наші військові в Гренландії та Японії, напевно, чули вигуки про гоум-ран по радіо Збройних сил. Звісно, твоя правда. Про нього не розмовляють у кав’ярнях Будапешту. Хоча, до речі, бідолашний Ральф Бранка — наполовину угорець. Син іммігрантів. Обидва — і Бранка, і Томсон. А Боббі народився у Шотландії, здається. Бачиш, чому наші перемоги й поразки важливі далеко за нашими кордонами.
— Отже, ви слідкуєте за бейсболом.
— Відгук минулого. Але я заковтнув сьогоднішні репортажі. По всіх радіостанціях. Щось проштовхнуло цю подію в уяву публіки на повній потужності. Увесь день у повітрі відчувається якась пульсація.
— Я взагалі не слідкую за грою, — сказав Бронзіні.
Він поринув у думки, сповнені каяття. Знову підійшла, шаркаючи черевиками, та похмура дівчина в обвислій блузі. Лише чотири столики, їхній єдиний зайнятий. Простий декор, позачасове і густе повітря, слід сімейного запаху, навіть донька незадоволена — усе суперечило темі, немальовничості, яку, на думку Альберта, священник міг би зауважити й схвалити.