Вона мовчки вийшла. Вони дивилися їй услід, коли вона повільно запливала в тьмяну внутрішню кімнату.
— Я не знаю, що сказати про старшого брата, — сказав Паулус.
— Не переймайтеся. Я запитав тільки тому, що мати просила. Налагодиться само собою.
— У нас є думка, у декого з нас саме оформлюється. Нове товариство. Тісніший зв’язок, мінімальна структура. Ми зможемо викладати латину як усну мову. Зможемо викладати математику як мистецьку форму, як поезію або музику. Викладатимемо предмети, про необхідність яких люди не здогадуються. Усе це відбудеться десь на периферії. Нам потрібен особливий хлопчик. Особливі обставини, — сказав Паулус. — Щось, ким він є. Щось, що він зробив. Але щось.
Коли вони підвелися йти і священник почав збирати книжки, Бронзіні взяв його чашку і, швидко нахиливши голову, випив залишок кави — кавову гущу, насичену анісом.
Вони потисли руки й невизначено домовилися підтримувати зв’язок, й отець Паулус рушив у коротку подорож назад до фордгемського студмістечка, а Альберт зрозумів, що забув про власну пропозицію відвідати ігрову вулицю неподалік. Дуже кепсько. Вони мали завершити на приємнішій ноті.
Та коли він проминав ту вулицу, вона вже майже спорожніла. Кілька хлопців і досі грали у «рінголієвіо», безцільно, у півшвидкості, незграбний товстун потрапив у пастку, як завжди, завжди ти, товстюх загального роду, хлопець, який завжди підтягає сповзлу шкарпетку й отримує копняки від дотепників і садистів.
Чи не в цьому сенс бути ти? Середнього роду, без статі, без імені.
Сутеніло. Ще один день ігор добіг кінця, принаймні майже — до нього ще долинали хлопчачі голоси, коли він віддалявся вулицею. І коли це завершується повністю, то усвідомлюєш, що залишився сам на сам із глевким юнацтвом. Який нестерпний біль, цей проміжок дитинства, але і біль чудової рани, думав він, чистої й неповторної. Лише струп залишиться, ледь помітний, випнута тканина.
Рінголієвіо кока-кола один два три.
Легкий запах книшів і хот-догів із закусочної під кегельбаном. Потім Альберт перейшов на інший бік вулиці до парку Муссоліні, як його називали діти, де й досі кілька літніх чоловіків сиділи на лавках зі згорнутими примірниками італо-американської газети «Іль Прогрессо», «інспектори свіжого повітря», пенсіонери, байдужі чи просто бездіяльні, вони курили й розмовляли, сякалися на землю, схилившись над бордюром, затискали великим і вказівним пальцями свій старий шнобель і вистрілювали тягучу речовину.
Альберту хотілося трохи тут затриматися, але знайомих він не помітив, а тому долучився до невеличкої армії робітників, які від автобусів і надземки виходили з-за повороту з Третьої авеню, повертаючись з роботи.
Врешті-решт, час іти додому.
Вона, Розмарі Шей, сиділа і вишивала бісером. Рама лежала на двох невеличких козлах. Раму закріплювали чотири закручені болти з баранцями на одному кінці. Вона пришпилила матерію до країв рами. Розмарі тримала голку із дерев’яною ручкою, якою нанизувала бісер до матерії поверх малюнка — зеленкуваті намистини, упоряджені на шовковистій нитці.
Вона чула, як Нік щось робив за кухонним столом.
Вона сказала:
— Треба сходити за м’ясом.
Вона вишивала і прислухалася до того, чим він займався. Начебто пише, але не для школи, думала вона.
Вона сказала:
— За нього сплачено. І до того ж вони скоро зачиняються. Тож не барися.
Вона вишивала поштучно. Светри, сукні та блузки. Іноді вона вишивала весь посаг, працюючи без договору, як і Джиммі.
Вона робила своє і чула, як Нік нарешті вийшов за двері. Тоді вона підійшла і подивилася на аркуш, залишений ним на столі. Якась маячня. Стрілки, каракулі, обведені і просто числа, телефонний номер комутатора на Меріен[304], літери біля чисел, якесь нескладне додавання і ділення — папірець несамовито покреслений.
Вона слухала радіо і займалася своїм. Вона одержувала офіційну зарплату, гроші, про які звітувала, відповідаючи на телефонні дзвінки місцевому юристу і друкуючи переважно заповіти, акти, угоди про оренду, імміграційні форми, а також слухаючи його кумедні історії. Він розповідав їй усі нові анекдоти та мав невичерпний запас тисячі старих, а ще любив майже автоматично наспівувати «Бал задавак у Темному місті»[305] італійською, коли просто дихав чи жував гумку.
304
Англ.
305
Англ.