Він увійшов до м’ясної крамниці. Над дверима задзеленчав дзвоник, а над колодою височів м’ясник, Кузен Джо, який займався свинячою вирізкою.
Інший м’ясник гукнув:
— Гей. Кого я бачу.
Він сказав це наче мимохідь, ні до кого не звертаючись.
Кузен Джо підвів очі.
— Кого я бачу, — сказав він. — Нікі, що нового?
Інший м’ясник сказав:
— Гей. Йому подобається, коли його називають Нік. Ти цього не знаєш?
— Гей. Я знаю цього хлопця з чотирьох років. Сама снасть. Як довго ти сюди ходиш, Нікі?
Нік усміхнувся. Він знав, що він лише об’єкт для їхнього жартівливого карамболю.
— Я бачив його з тою дівчиною, із якою він гуляє. Лоретта, — сказав другий м’ясник.
— Думаєш, йому щось перепадає?
— Я певен. Бо я бачив його обличчя, коли вони гуляють.
— Нікі, розкажи мені про це. Порадуй старого, — сказав м’ясник. — Бо я вже майже досяг того, що доводиться слухати інших, розумієш, про те, чим вони займаються, бо сам я вже не герой.
— Думаю, він ще той курваль. Тільки вперед і вгору.
— Це правда, Нікі?
Настрій Ніка покращився.
— Думаю, йому перепадає стільки, що решті з нас майже нічого не залишається, — сказав другий м’ясник, Антон, якого майже не було видно за прилавком.
— Порадуй мене, Нікі. Стою тут цілий день і дивлюся, як вони ходять. Великі жінки, низенькі, дівчата з Рузвельта, дівчата зі Святого Томи[306]. І знаєш, що я себе питаю? А де ж моя?
— Вона у Нікі. І моя теж.
— У нього, вірю.
— І знаєш чому, Джо?
— Він робить щось, що не мав би робити.
— Ота шмонька всміхається, коли йде поруч. Тобто він таки ласує її пиріжечком.
— Sboccato[307], — радісно сказав м’ясник, докоряючи Антону, і слово продеренчало з його глибокої горлянки. — Паскудник.
Нік підійшов до дверей, відчинив їх, зачекав, доки повз пройде жінка, а потім відцопнув недопалок до бордюру.
— А хто кращий за нього? — запитав Антон.
— У школу ходиш, Нікі?
— Він ходить, коли ходить. Гей. Хто кращий за нього? — повторив Антон. — Праву руку готовий закласти.
Антон витягнув сумку з камери. Там були відбивні, курячі грудки й свіжий бекон. Він передав усе те Нікові через прилавок.
— Хто кращий за нього? — наполягав він.
— Бувай, — сказав Кузен Джо.
— Готовий закласти праву руку. Поглянь на цього юнака.
У повітрі присмак крові й тирси.
— Привіт матері, добре?
— Бувай, добре?
— Бувай, — сказав м’ясник.
Виткнувши лише голову, Бронзіні сяяв від задоволення в масивній ванні, чавунній реліквії на лапах, що стискають кулю.
Довкруж нього виблискували соляні кристали. Його дружина, Клара, зіперлася об одвірок із дворічною дитиною, що вчепилась у її ногу, і мала повторювала слова, видобуті татком із глибин.
— Танжерин, — сказав Альберт.
Щастя, як воно і мало розвиватися, щастя, яке спочатку зародилося в печерах і в мазанках на трав’янистій рівнині. «Mamelah» і наша чарівна «bambina»[308]. І його страшно хвора матір теж тут наостанок, буркотлива, сильна і смертельна присутність у домі. А у гарячій ванній сам Альберт, який після полювання повернувся до основної групи.
Він підбив підсумки зустрічі з отцем Паулусом. Зсутулена Клара, здавалося, намагалася кілька разів заговорити, принаймні її тіло починало витягатися вздовж поверхні, стаючи нетерплячим і скептичним.
— Надзвичайна людина. Я хочу, щоб наступного разу ти пішла зі мною. Або запрошу його до нас.
— Він не захоче до нас прийти.
— Докторський ступінь у Єльському університеті. Диплом з відзнакою зі священної теології єзуїтського центру в Європі. Гадаю, Левен. — Він вимовив назву як певний привілей. — Завідувач кафедри гуманітарних наук у Фордгемі.
— Але він не бажає допомогти тобі з хлопцем.
— Він допоможе. Він прийде на гру. Танжерин, — сказав він дитині й витяг руки з води.
Клара підняла дівчинку над округлим бортиком ванни, й Альберт сів і взяв її під пахви, тримаючи прямо, щоб ніжки в білих шкарпетках ледь торкалися води, тож вона могла йти по ній, регочучи й розганяючи ступнями невеличкі хвилі. Він почувається тюленихою, так, самицею, а не отим хрипким пирхотливим самцем чи як там називають тварин чоловічої статі — треба це обов’язково з’ясувати.