— А ти знаєш одну стару картину, — запитав він, — на якій десятки дітлахів грають в ігри на якійсь міській площі?
— Насправді сотні. Навіть дві сотні. Брейґель. Якась вона неприємна. А що таке?
— Згадали під час розмови.
— Не знаю, що там про неї каже історія живопису. Але я скажу, що вона мало чим різниться від іншої відомої картини Брейґеля, де армії смерті маршують пейзажем. Діти — гладкі, нетямущі, дещо зловісні, як на мене. Усе загрозливе і навіжене. «Kinderspielen»[309]. Вони скидаються на гномів, які роблять щось жахливе.
Він тримав дівчинку, яка дригала ніжками, тримаючи її над самою поверхнею, потім трошки опускав, щоб вона могла легенько похлюпати, регочучи, коли бризки влучали йому в обличчя.
— Гладкі й нетямущі. Ти це чула, дівчинко? До речі, вона стає доволі важкою, еге ж? Ого. Так, сонечко?
Рано чи пізно щоденна літанія делікатних запитань і стислих відповідей.
— Як там мати?
— Відпочиває.
— Лікар приходив?
— Ні.
— Лікар не приходив?
— Ні.
— Коли він прийде?
— Завтра.
— Завтра. А місіс Кетчел заходила?
— Заходила, саме так.
Дитина йшла по поверхні, і він підняв її вище, щоб Клара взяла дівчинку на руки. Вона погойдала її над краєм ванни й спромоглася зняти мокрі шкарпетки десь за секунду до того, як поставила її долу. Одне з тисячі на день запеклих змагань матері й дитини. Зойки й викривлення кінцівок, а ще певна материнська наполегливість. Усе відбулося миттєвою плямою, яка засліпила Альберта і змусила перехилитися через край, щоб угледіти на кахлях дві ошатні вологі шкарпетки як підтвердження.
Його мати страждала на нервово-м’язовий розлад, міастенію, і майже весь час вона безпорадно лежала: повіки обвислі, руки заслабкі, щоб рухатися, лише повільні натяки на жести, які тепер змаліли до напіврухів, і в очах у неї, вочевидь, усе двоїлося.
Він промовив дитині слово востаннє перед тим, як її віднесли.
Він привіз сюди матір, подолавши її фаталізм і практичні побоювання дружини. Ти — син, ти піклуєшся про батьків. А ще й хвороба, драма тіла, що відмовляється слухатися, те, як неминуча смерть надала їй вигляду святої з іконічною нерухомістю, яка має сувору, яскраву й емальовану красу. Альберт, який цурався будь-якої форми організованого поклоніння і вважав Бога масовою оманою, сидів і спостерігав за нею годинами, розчісував їй волосся, вбирав її пронос жмутком «Клінексу», розмовляв з нею, як і в дитинстві, італійською, і відчував, як будинок і квартира просякли благоговінням, старим, сумним, важким і разючим — потойбічним, тепер, коли вона була тут.
Сіль уже не шипіла, і він деякий час лежав у тиші. Він відчував, як поступово зникає задоволення. Вечори навіювали тимчасовий смуток. Він чув, як у кухні Клара готувала вечерю. Він мав триматись осторонь. Від її настроїв, від її сумнівів. Він думав про власну ситуацію. Те, із чим він мав розібратися. Добротливість, відволікання, місце у школі, пристрасть до дешевого алкоголю.
Раптом йому сяйнула думка. Танжерин. Як він стояв на ринку сьогодні вдень і чистив піддатливу шкуринку фрукта, як їв солодкі дольки, що трохи поколювали соком язик, коли лопалися в роті, і як запах, здається, приніс йому певну суть, але чому саме Марокко? Тепер він знав, тепер він неспростовно знав. Танжерин, Танжер, Tangier французькою. Порт, звідки фрукт уперше привезли до Європи.
Тепер йому покращало, дякую.
Як мова вплітається павутинням у свідомість. Із піщаного виблискування у дивакуватому мозку, як у нього, у дотик, смак і запах. Він подумав, що лише трохи надовше затримався у ванні, давши їй повністю заволодіти, полегшити й пом’якшити до того, як одягнувся й увійшов у комплекс коробок, де люди займалися життям.
Ніщо так не пасує тілу, як вода.
2
Машину спіймають пізніше, але спочатку вони ще трохи повештаються, доки їх не охопить ніч, коли вони сидітимуть на ґанку перед 611-м.
ДжуДжу присів лише тоді, коли розстелив на сходах носовичка.
Він говорив про найновіші моделі машин, оця потужна, ота зручна в керуванні, серйозна і палка розмова.
— Ти так кажеш, наче ладен витягнути гаманець, — сказав Нік. — Але ж ми обидва знаємо.
Скарфо, дорослий чоловік, стояв на розі метрів за десять і їв желейне яблуко, тримаючи його на відстані від себе і нахиляючись, щоб відкусити.
— Та тут сама гума.
Вони бачили, як люди повертаються з роботи додому. Нік сидів, згорбившись, на залізних перилах якраз над ДжуДжу. Було прохолодно, і люди йшли додому щільним натовпом: клерки, водії автобусів, кравчині, ліфтери.
309