Собака Майк пішов за ними.
Нік спостерігав за їхніми діями й вказував на недоліки методу. Потім відлив на стіну лікарні, привернувши увагу собаки, а тоді повернувся до машини, де вони й досі відкручували номери, і далі сипав коментарями.
Віто сказав:
— Агов. Не будь таким scucciament’[314]. Добре?
— Дай ключі, — сказав Нік.
— Ми не закінчили.
— Ви ніколи не закінчите. Бо ти — гондон у вигляді людини. Ти — гондон, який одружиться на якійсь шмоньці, коли йому стукне двадцять один, Віто. Благослови тебе Боже. Серйозно. Тебе і твоїх чудових діточок.
Коли вони зняли номери, ДжуДжу передав ключі Нікі. Тепер це його машина, зелена куча, гола і без документів та ще й з майже порожнім бензобаком.
Нік сказав, що відведе пса до Майка, і двоє інших пішли у своїх справах, а Нік перейшов на той бік вулиці у супроводі собаки.
Він піднімався сходами й говорив до собаки, і, коли три чверті шляху були позаду, високі двері зі скрипом відчинилися, і Воллз став на порозі, тримаючи руку в куртці.
Нік усміхнувся до нього.
— Вигулюєш собаку, — сказав він.
Воллз позадкував, пропустивши собаку. Потім знову став у дверях.
— Я думав, що ти це робиш із йо-йо.
— Саме так, — сказав Нік. — Вигулюю собаку. Але, думаю, дні з йо-йо для мене завершилися.
Воллз слабко всміхнувся. Нік наблизився і заглянув у дверну пройму, сподіваючись, що його зауважить Майк і ненадовго запросить поспостерігати за грою.
Воллз похитав головою, досі всміхаючись, і Нік кивнув і зійшов униз. Він сів у машину, завів двигун і поїхав за два квартали, туди, де вони її спочатку і знайшли. Потім він з неї виліз, обійшов довкола, обдивившись те і се, і повернувся до ґанку перед своїм домом, де й присів на залізні перила, докурюючи останню цигарку перед тим, як піднятися сходами.
3
Точильник ножів сновигав вулицею. Метті мав слухати, коли пролунає його дзвіночок, а потім спуститися з ножами, які вона приготувала на кухонному столі, — ножі треба заточити, а гроші віддати, усе наготовлене.
Ідучи додому, вона зауважила на розі «інспекторів свіжого повітря», переважно чоловіків похилого віку, які виходили на сонечко, навіть коли було холодно, вони стояли, дихаючи парою, поступово змінюючи позицію разом із сонячною дугою, і, коли вона піднялася сходами, тупі ножі так і лежали на столі, як і гроші в банкнотах і монетах, тридцять п’ять центів за лезо, нерушені й невитрачені, а Метт сидів за дошкою у вітальні, чекаючи на містера Бронзіні.
Розмарі мовчки зняла капелюх і пальто. Потім пройшла в спальню, де на козлах лежала рама, увімкнула радіо і почала вишивати.
Про точильника вона знала лише, що він родом із тих самих країв, що й батьки Джиммі, неподалік від містечка Кампобассо в горах, де хлопців навчали точити ножі.
Щоб вишити светр, треба дві години. Вона слухала радіо, але не насправді, даючи голосу плинути повз неї. Вона втикала голку в тканину і думала про історії Джиммі. Вона намагалася викинути його з голови, але чи це можливо? Він заміняв їй радіо.
Вона запитала:
— Що сталося з ножами?
У сусідній кімнаті зависла тривала мовчанка.
Він сказав:
— Він так і не прийшов. Я не чув його дзвоник.
Вона сказала:
— Він приходить щовівторка. Він не пропускає жодного вівторка. Відколи ми тут оселилися, хіба що на вівторок припадає Різдво, а так він завжди тут.
Вона чекала на відповідь. Вона відчувала, як хлопець здався й обурився, маленький зіщулений клубок, затиснутий у цілковитій нерухомості.
— Я помиляюся, і сьогодні не вівторок? — пустила вона останній малий шпичак.
Вона бачила, як на тому боці вулиці голуби знялися з даху, спалахнувши феєрверком, п’ятдесят-шістдесят птахів, а потім зауважила високу жердину, яка розгойдувалася на уступі, — таку високу і тонку, що аж згиналася від власного розміру.
Містер Бронзіні постукав у двері, і Метті його впустив.
Жінки-італійки в будинку, тобто більшість, називали її Роуз. Вони думали, що так її звуть, чи одна з них вирішила, а інші підхопили, і вона жодного разу їх не виправила, бо… просто не виправила.
Облишмо привітання. Вони відразу розпочали про ходи, маневри кількаденної давнини. Іноді містер Бронзіні навіть забував зняти пальто перед тим, як сісти за дошку.
Джиммі називав це «карт-бланк».
Хлопець, який тримав голубів, стояв невидимцем за уступом, розмахуючи жердиною і змушуючи птахів злетіти.
За дошкою запала тривала задумлива тиша, а потім вони одночасно почали говорити, правили разом всякі теревені-вені.