— Зустрінемося завтра? — запитала вона.
— Я завтра працюю.
— Усі вдома. Що я можу сказати?
— Мені треба на роботу. Що я можу сказати?
— Коли ти востаннє мив голову? — запитала вона.
Якийсь час він ішов, доки імпульсивно не завернув у зоопарк, зайшовши у велику бронзову браму і проминувши морських левів на холодному пронизливому вітру, майже не зустрівши жодної людини. Йому бракувало отої купи лайна, його «шеві» — без номерів, без страхування, без водійського посвідчення, із убитою трансмісією, дверцятами з пасажирського боку, які щоразу самі по собі відчинялися, коли він повертав ліворуч, на ній можна було їздити лише вночі й переважно на самоті, крадькома і потайки, курячи та слухаючи радіо, де постійно зникає хвиля.
Він злився, але не через машину чи подружку — причина була в іншому, і вона пронизувала його думки навіть уві сні.
Він поблукав ще з пів години, а потім став біля ставу для диких птахів. Коли він був у початковій школі, то раз прийшов до зоопарку зі своїм другом Мартіном Менніоном, і Мартін Менніон переліз через огорожу, день був подібний, холодний і безлюдний, і Мартін Менніон переліз до вольєру буйволів і став там, розмахуючи курткою перед буйволом, бізоном, а велетенська волохата тварина з п’ятицентовика байдуже на нього дивилася, і Мартін Менніон так розлютився, що витяг свій член і помочився.
Почало сутеніти. Він стояв на краю ставу і запалив ще одну цигарку, відвернувшись від вітру.
— Каже: «Зви мене Алан».
— Зви мене Алан.
— Питаю: «Який Алан?» — А він мені: «Це моє ім’я».
— Це моє ім’я.
— Я дивлюся на нього. І питаю: «Яке твоє ім’я? Ти вже маєш ім’я».
— Що сталося з Альфонсом?
— Я говорю: «Що сталося з Альфонсом? Ти був Альфонсом шістнадцять років. Твій дідусь був Альфонсом».
— Обидва.
— Два дідусі Альфонси. Що сталося? Він каже: «Я — не вони».
— Таке жалюгідне, ще й косооке.
— Я не вони, — каже.
— Королівське лайно, ось хто він.
— Зви мене Алан, — каже.
— Я — не вони.
— Я міг зламати йому хребет.
— Я — не вони.
— Питаю: «Хто ти такий?»
— Королівське лайно, ось хто він.
— Питаю: «Та хто ти такий, stunat’[319], якщо не вони?»
Джуліо Белізаріо, ДжуДжу, ніколи не бачив мертвого, навіть на поминках, і йому було цікаво.
— Хто ж помре, — питав Нік, — щоб ти вгамував свою цікавість?
— Мені бракувало бабусі, коли в мене був кір.
— Я дивлюся довкола. Не бачу жодного добровольця. Ти чув про батька Еллі?
— Що?
— Ти не знаєш?
— Що? Він помер?
— Він угадав цифри.
— Саме хотів сказати.
— Він купує «б’юїк». Сьогодні торгує рибою. А наступного дня…
— Тільки хотів сказати. Я оце бачив його вчора на ринку. Як він може померти?
— Хіба довго треба? — сказав Нік.
— Я лише кажу.
— Сьогодні він торгує черепашками скунґілі. Завтра, привіт, поцілуй мене в сраку.
— Хто кращий за нього? — запитав ДжуДжу.
— Я за кермом товстозадого «б’юїка». Геть з дороги, селюки.
Вони були в бакалії на першому поверсі будинку 611, де жив Нік. Дружина бакалійника, дружина Донато, її знали лише за цим ім’ям, терпіла їхню присутність, бо любила Нікову матір. Надворі зібралося п’ятеро старших хлопців, і один з них, Скарфо, стрибав у довжину, доки чотири інші його підохочували. Скарфо хотів скласти іспит на вантажника сміттєвоза, і вони переконали його, що він має стрибнути на два метри з місця, і ось він у своєму гарному пальті й випрасуваних штанях стрибав через тротуарні плити, щоб побачити, чи здужає.
Двоє молодших юнаків стояли в крамниці, курили й спостерігали.
— Бачив твого батька, — сказав Нік.
— Він тимчасово забирає в нашому районі.
— Він коли-небудь щось знаходив у смітті?
— Що там можна знайти? Щоб принести додому? Облиш.
— Може, щось коштовне.
— Мати б зчинила істерику. Облиш.
Дружина Донато дала їм по шматочку салямі, і вони спостерігали, як Скарфо працює над стрибком.
Метті кусав манжет сорочки, здихля, а не дитина, хоч і зі жвавими очима, якими він дивився понад дошкою на містера Бронзіні, що криво всміхався.
— Ти мене вбив, — сказав Альберт.