— Я все бачив.
— Прийшов, побачив і так далі. І вбив.
Він знав, що Метті приємно це чути. Він любив вигравати в шахи та любив чути, коли переможений оголошує себе мертвим. Бо так воно і є, капут, і саме Метті його розтрощив.
Мати хлопчика спостерігала за ними у дверях.
— І скільки знадобилося ходів? Ні, не кажи, — сказав Альберт. — Хочу зберегти бодай рештки самоповаги.
Метті й мати були в захваті.
— Він починає думати системно, — звернувся до неї Альберт. — Гадаю, це знак, що добрі часи знову повертаються.
Дорослі випили чаю, а Метт залишився за дошкою, маленьке мінливе божество над пішаками й турами. Хлопчик останнім часом пережив декілька поразок, зокрема розгром у Мангеттенському шаховому клубі, глибоко невтішна подія, бо туди приходив отець Паулус.
Прийшов, побачив, прохопився кількома словами й пішов.
Згодом Альберт завітав на Артур-авеню, де зустрів каштанщика, який штовхав свою пічку на колесах, карикатурний винахід із зігнутою металевою трубою, звідки курився дим. А до одного краю пічки продавець приладнав плетений кошик для сирих каштанів і батата.
Він купив кілька каштанів, які, майже жонглюючи, загорнув у папір, бо вони були достолиха гарячими, і поніс їх провулком до перукарні.
Перукар Джордж провів його в дальню кімнату, де вони сіли за маленьким столиком і їли каштани, запиваючи пекучими ковтками «Старого містера Бостона», житнього віскі, невідомого Каботам і Лоджам[320].
Альберт знав, що десь у маленькому будиночку Джордж має дружину, а ще десь — заміжню доньку, але за межами перукарні цього чоловіка ніби не існувало. Статечний, голомозий, не наділений надмірною індивідуальністю, він був цілковито своїм серед двох масивних порцелянових стільців, відпарювача для гарячих рушників, чеканної жерстяної стелі, мармурової полиці під дзеркалом, шафок із вітражним склом, леза із ручкою зі слонової кістки й шкіряного ремінця, рогових гребінців, ножиць, кухлика, щітки, мила для гоління, аромата чаклунського горіха, бріоліну й тальку. Перукар Джордж знав, хто він такий.
— Б’яджо вгадав цифри, — сказав він.
— Хто — Б’яджо?
— Він вгадав цифри. Шістсот до одного.
— Б’яджо з рибного ринку?
— Він вгадав цифри, — сказав Джордж.
Коли з каштанами покінчили, він знову наповнив склянки, і вони сиділи, неквапливо п’ючи й розмірковуючи про того, хто вгадав цифри.
— Як там твоя жінка? — запитав він Альберта.
— Жінка.
— Так, як подружнє життя? — запитав він.
На радіо грала італійська станція, і диктор прощався, укотре вигукуючи baci a tutti[321], що цілковито подобалося Альберту, він і сам так почувався, підбадьорений віскі.
— Така неосяжна тема.
— Звісно. Як інакше?
— Велика, велика, велика, велика.
— Занадто, занадто, — сказав перукар.
— Можу сказати лише одне.
— Тут більше нічого сказати.
— Кожен шлюб, кожен шлюб. Не лише мій або твій.
— Саме так.
— Як це подати, Джордже? Un ро’ complicato[322].
— Звісно. Що ще можна сказати?
— Нічого нового.
— Нічого нового, — підтвердив перукар.
Альберт облизав з пальців каштанову присипку. Увійшли жінка з дитиною, і Джордж повернувся в передню кімнату, Альберт вихилив свою склянку і пішов за ним, бо не хотів зловживати гостинністю.
Він поговорив з жінкою, доки Джордж налаштував спеціальний стільчик для хлопчика. Потім він одягнув капелюх і пальто та вийшов. У парку Муссоліні він зупинився і кілька хвилин розмовляв із літніми чоловіками. Їх проминув фальшивий священник, Бенедетті, у куртці лісоруба і чорному біреті, тримаючи требник. Він ворушив губами, начебто молячись, але притискав нерозгорнуту книжку до грудей.
Альберт відчув, що треба сісти. Він розумів, що це хмільне запаморочення, «Умбріаґо — мер чи то Нью-Йорка, чи то Чикаґо»[323], і він присів на лаву і зачекав, доки воно мине.
Інші чоловіки порозходилися. Сонце ледь визирало з-за витягнутої споруди лікарні для невиліковно хворих, і ставало холодніше, із поривами вітру, і чоловіки посунули до громадського клубу на першому поверсі, до кондитерської або додому.
На шаленій швидкості промчав тягач, намагаючись першим дістатися до місця аварії.
Альберт сидів на лаві й чекав, доки в голові проясниться. Важливо посидіти й почекати, важливо перетерпіти. І також важливо не блювати. Часто побачиш чоловіка біля бордюри, який блює. Не хотілося думати, що він із таких.
Він сидів, почуваючись доволі добре, уже тепер не так запаморочливо і загалом добре. Baci a tutti, подумав він. Усім на вулиці, так, поцілунки, і обличчя безладно неслися в голові, пекарі, бабусі, двірники, справжні й несправжні священники.
323
Англ.