Діти називають це «стругати». Здається, я зараз стругану, Джонні.
Зупинилась автівка, і він почув, як до нього хрипло гукає м’ясник:
— Альберте, che succese?[324]
— Привіт, Джо. Із Різдвом.
— Сніжить. Іди додому.
— Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд.
— Тебе підкинути?
— Їдь, їдь, їдь, їдь. Із Різдвом, зі мною все гаразд, до побачення.
Він чув, як десь за квартал звідси на станцію заходить потяг. Чув, як той завищав, завертаючи, і загримотів по станції, але і далі сидів собі на різкому завиванні вітру, очікуючи, доки в голові повністю проясниться.
4
Тисячу однакових сраних вечорів він грав у карти, у нок-рамі, із чуваком на ім’я Фонтана в магазині сантехніки його батька, за очко — символічний п’ятак, або розігрували партію у більярд, з’їдали по шматку піци в «Півмісяці» з ДжуДжу і Петсі, вечорів, що завжди вивершувались якимсь розчаруванням, й одного разу він зателефонував Лоретті з кондитерської й сказав, що тримає член у руці, і прислухався до паузи на іншому кінці дроту, знаючи, що вона в кімнаті з матір’ю, братами, дідусем і хтозна-ким іще, а іноді він спускався пізно і стояв-курив сам-один у дверях бакалії Донато, спльовуючи на вітер випадкові крупинки тютюну.
Тепер у нього водилися гроші. Він віддавав більшу частину заробленого матері, але принаймні тепер, коли наближалося сімнадцятиріччя, щось та й лишалося в кишені, і він ходив у кіно, сидів на балконі з Еллі й Реєм, двома чуваками, які коментували все, що відбувалося на екрані, але незабаром буде вже нічого казати про кіно, крім тої самої срані, сказаної раніше тисячу разів.
Клара була в гостьовій кімнаті, яку вимальовувала сантиметр за сантиметром, стояла перед мольбертом і працювала.
Так, Альберт вважав, що живопис — то розрада для неї. Перепочинок від інших її справ.
Вона зупинилася, коли настав час забрати дитину. На мить вона забула, де її притулила. Нагорі з нянькою або через вулицю з жінкою, чий чоловік шив одяг для рабинів.
У кожного художника своє письмо. Клара вважала, що в неї карлючки.
Вона піднялася нагору, взяла дитину і спустилася, сказавши щось на кшталт «Час дівчаткам перепочити». Однак Тереза не була готова дрімати. Тихо, лихо, спи. Однак Тереза дала матері знати, що такого тепер не буде. Вона була невблаганною до її так-так і ні-ні. Відкрита рана потреби, бажання і сильної відмови.
Клара присіла біля ліжка, щоб з нею порозмовляти. І невдовзі пішла до гостьової кімнати, стала до мольберта і роздивлялась, що в неї вийшло. І що ж у неї вийшло? Вона вирішила, що не хоче знати.
Вона зазирнула до дитини, яка вже спала. Потім зазирнула до матері Альберта. Місіс Кетчел, жінка, що з нею сиділа, уже одягалася. Здавалося, місіс Кетчел одягає пальто щодня трохи раніше. Тепер дні загалом ставали довшими, тож, може, у місіс Кетчел багато інших справ, щоб заповнити довші дні, і вона вже не могла сидіти з матір’ю Альберта більше.
Клара думала, що дитина схожа на її бабусю. Скорботними очима. Але ж так не може бути, еге ж, у такої малої дитини? Похмурість, задумливе передчуття біди. Та то вона все вигадує, еге ж, шукаючи передвість і знамень.
Вона сиділа в кімнаті з матір’ю Альберта. Жінка не спала і повернула голову до Клари, незавершений, але виснажливий рух, коли виснаження — це все, що залишилося, хоча це теж неправда. У її жестах досі відчутна сила. Вони уривчасті, але сильні. Вони виказували свавільну жінку, що може одним порухом розігнати цілі народи.
Жести не зачіпали нічого практичного. Їхній діапазон ширився до зовсім іншого рівня. Рука, що торкалася підборіддя. Випнутий рот. Те, як заплющуються очі й схиляється голова.
До Альберта. Коли настане час померти, я помру.
До друзів, що сидять поруч. Бог усього не знає. Тільки те, що йому треба.
До Альберта. Чому ти хочеш поговорити про батька, якщо, почувши його ім’я, я бачу лише втрачену нагоду?
До Альберта. Стережися. Більше нічого не скажу.
До Клари. Живи своїм життям. Я не варта твого часу або уваги.
Цей останній жест руки й очей, як відомо обом жінкам, нещирий.
Клара не казала Альбертові, що часом сидіти з його матір’ю було надиво затишно. Між ними залишився один із батьків, який помирав. Вона ставила жінці платівки Перрі Комо[325]. Вона приносила дитину, щоб бабуся могла торкнутися рученят і обличчя. Жінка чи то кепсько бачила, чи то в очах у неї двоїлося, і здавалося, що її рука на дитячому обличчі витворювала диво спогадів.
325
Перрі Комо (1912–2001) — популярний американський співак, актор і телезірка, батьки якого емігрували з Абруццо.