Він пройшов за нею в гостьову кімнату, і коли вона повернулася, то він уже стояв поруч. Він був здоровань, а тому легко підняв її та вдавив у стіну. Вона скинула черевики й схопила його за волосся, повну жменю, відсмикнувши його обличчя від свого, щоб роздивитися.
Вони стояли майже оголені й ззиралися між собою. Там не було ані ліжка, ані канапи, і вони ледь торкалися одне одного, його долоня на її плечі, але вона її відштовхнула. Вона чекала на божевілля, але воно не наставало. Він поклав долоню на її плече, і вона її скинула. Він знизав плечима і розсміявся, начебто питаючи: що таке? Вона поклала руку йому на груди. Вона могла припинити його сміх своїм дотиком.
Вона запитала:
— Ти хлопець, якого я маю знати? Хто ти? Хоча начхати.
Він був смаглявий і ставний, і знову притиснув її до стіни. Вона відкинула волосся з обличчя. Вона гадала: доки триматиме його лише в цій одній кімнаті, ніхто не скаже, що відбувається якесь божевілля. Це гостьова кімната, кімната для малювання. Не передбачалося, що вона тут буде оголеною, але, крім цього та її холодних ніг на голій підлозі, нічого надзвичайно дивного тут не відбувалося.
Його руки були всюди. Від нього віяло цигарками й ще чимось, якоюсь дивною цвіллю, змішаною з потом. Вони цілувалися, здається, кілька годин. Здається, це тривало кілька годин, довгі стрімкі поцілунки, у яких вона зникла, віддалилась і спустошилась, відчуваючи його безцеремонну руку на своїх грудях, але несподівано стала хазяйновита, так, коли відштовхнула його і дістала з шафи в кінці коридору запасний матрац для дитячого ліжка, єврейську фамільну річ.
Вона повернулася до кімнати й дала йому матрац, скручений і перев’язаний мотузкою. Він поставив його на край і вдав, що підважує, висолопивши язика.
Вона оглянула кімнату. Він розв’язав мотузку, кинув матрацик на підлогу й, очікуючи, став навколішки. У цьому освітленні кімната була чудова, тіняво-смугаста, безліч ліній і прогалин, світлотіні, і вона підійшла до нього, звісно, недовірливо, і показала жестом, щоб він сів, але не лягав.
Вона не знала, що буде далі, наступної секунди, і досі опиралася, навіть сівши на нього, кусаючи й погладжуючи, слово «погладжування», слово «прутень», майже опираючись усьому, що він робив, відчуваючи на його тілі запах роботи й підвалу, затхлих кімнат, запавутинених пилюгою.
Вони були всюди одне на одному, шумні й мокрі, хапаючи повітря, як п’єш воду, глибоко й наче прицмокуючи, затяжними порціями. Він прийшов, бо хотів щось дізнатися. Їй подобалося зупинятись і спостерігати, або практично відвертатися, або скеровувати його руку, або сходити в кухню по склянку води, повернутись і трохи пролити йому на груди, на непропорційне ліжку тіло, а потім віддати склянку і спостерігати, як він п’є, і думати, що на позір нічого божевільного не відбувається, тільки й того, що вона гола у своїй майстерні.
Потім вони ще раз побували всюди, обплівшись, усе нове вдруге, і вона заплющила очі, щоб побачити їх разом, і майже побачила, і могла так робити майже повсякчас, тіла повернуті, на краю, на боку, так і так, те і се водночас, тут, але і там, як коханці Пікассо зі спинами-обличчями[329].
Коли він пішов шукати туалет, їй спало на думку, що нарешті ось воно — дивне божевілля, наче з глузду з’їхав, однак вона просто сіла на матрац і закурила.
— У нас екран тринадцять дюймів.
— Тринадцять дюймів?
— Як там його. «Адмірал».
— «Адмірал». І що воно — краще за «Капітана»?
— Чітко. Не сніжить.
— Тринадцять дюймів. Які тринадцять дюймів? Хочеш тринадцять дюймів? Нахиляйся.
— Ага. Зараз, уже злякався.
— Нахиляйся. Я покажу тобі, що не сніжить.
— Злякався аж закалявся…
— У вас «Адмірал». А я дам тобі «Моторолу».
— Уся ваша сім’я не назбирає на тринадцять дюймів. Разом з дідусем і його мавпочкою.
Бронзіні стояв перед класом з природознавства, сорока чотирма стоїчними душами. Більшість — шістнадцятирічні, кілька старших, є навіть вісімнадцятирічні, недоумкуваті, спантеличені, які певної миті почали пасти задніх на довгому альпійському шляху до знань.
Він стояв за своїм столом на платформі й говорив до стін, стелі й вікон у дальньому кінці кімнати. Він говорив до повітря з автобусними вихлопами на Фордгем-роуд й університету за деревами, де студенти носили бакалаврські мантії, а прізвища випускників, що загинули під час Першої світової, вигравіювали на капітелях кам’яних колон, які позначали південні кордони кампусу.