Він подивився на свою руку в Ніковій. Від його брата віяло роботою, спекою і гострою салямі, добряче присмаченою салямі, яку він їв на роботі.
Увійшла мати й поглянула на його руку.
Вона сказала:
— Меркурохром[330].
Нік відвів від неї руку.
— Йод, — сказав він.
— Спочатку він вимиє руку милом з прохолодною водою, Меттью, ти слухаєш? Потім рука має висохнути.
— Потім він намаже її йодом.
— Я не хочу йодом, — сказав Метті. — Я хочу меркурохромом.
— Йодом. Він сильніший, так краще, гарячіше, він пече.
— Меркурохром, — сказав Метті.
— Він в’їсться просто в рану, вичистить і випече.
— Меркурохром, — сказав Метті.
Але йому не хотілося, щоб брат кинув руку, не хотілося, щоб він саме тепер її відпустив.
Клара стояла на даху, спостерігаючи, як грозові хмари стають насичено синіми й різко окресленими, як погода на далекому узбережжі, дивилася на небо, що видавалося занадто бурхливим і нестримним, щоб його проминути.
Неподалік на ковдрі її дитина гралася з сусідською.
Вона зняла білизну і склала в кошик, але ще не була готова зайти всередину. Вітер посилювався, і вона бачила, як деінде жінки на дахах знімали прищеплений одяг з гойдливих шворок, пірнаючи під простирадла, які щосили їх гепали, і вона чула, як жінки смикають шворки, які утворили мереживо в проходах між вікнами та пральними жердинами, верескливі наспіви старих шнурів, що проходять жолобками всіх іржавих коліщат.
Їй бракувало Альбертової матері. Тепер стало незвично входити у кімнату, незручне порожнє місце, спочатку порожнє ліжко, а тепер взагалі без нього, лише просторінь підлоги, яка вимагає заповнення.
А ще незвичним було їхнє небажання позбутися ліжка, бодай одного з них. Воно стояло вже кілька тижнів, зігнуте під її денним кутом, тих годин, коли вона полюбляла заплющити очі й насолоджуватися сонцем на обличчі.
Біле її нічної сорочки й волосся та білі простирадла й ті, що здіймаються на дахах, а жінки збивають їх стусанами долі до прийнятного розміру.
Заляпали перші густі краплі.
Вона була тут нещодавно, силкуючись заховатися від свого життя, і побачила молодика, який стояв через вулицю, стояв і курив біля ліхтаря.
Більшість часу, коли вона взагалі думала про нього, то уявляла його в русі, вона думала про шорсткі руки, що ковзали її тілом, і бруд, який глибоко в’ївся в його пальці, вона думала про оберт його плеча і те, як він дивився на неї поверх стиснутого кулака.
Їй сподобалося бачити те, як він стоїть біля ліхтаря і вдивляється в будинок. Потім подумала, що їй уже це не так подобалося. Але більше вона його там не бачила.
Діти не хотіли заходити до кімнати, але дощ наближався.
Певного мірою з ним було легко, природно, він не був далеким або суцільним незнайомцем. Спочатку вона думала, що про нього добре думати як про Молодика, як про персонажа роману дорослішання, але вона уявляла його лише в русі, безіменному, невигаданому, наче обертова пляма, що ширяла просто десь над її правим плечем, як те, що її мозок згустив із задоволення і вологи.
Вона поглянула поверх виступу і побачила, як трійко дівчат грає в «бабки» на ґанку через вулицю, усівшись на різних сходинках, дівчина з м’ячиком нерухома і зсутулена, і лише її рука несамовито працює серед розкиданих «бабок», і Клара чула, як вони казали «трійники» й «цілуйчики», потім зачіпка, і зринала суперечка, сувора і чітка.
Вона не хотіла більше, вона хотіла менше. Чоловік цього ніяк не міг усвідомити. Самотності, відстані, часу, роботи. Чогось потрібного для дихання.
Вона піднесла кошик з білизною до дверей і залишила відразу за ними. Прилеглі дахи вже майже спорожніли, і квилля шворок із провулку ущухло. Навіть з цієї висоти вона чула постукування. Жінка стукала монеткою у вікно, кличучи дитину з гри.
Потім пішов дощ. Клара підхопила доньку, згребла ковдру, узяла за руку іншу дитину, і вони побігли, сміючись, дахом, наввипередки з хмарами.
За вечерею вона сказала йому, що була егоїсткою.
— Не думаю, що це так, — сказав він.
Він розірвав смужку хлібної скоринки надвоє, що завжди робив як ритуал і з такою глибиною непорушної звички, що вона не могла уявити, як він встане з-за столу, з усіма змінами страв, проміжками й рухами рук, без цього вирішального розчерку.
— Картина — мотлох. Я товчуся на місці. Ми зробимо там кімнату Терезі.
— Потрібен час, — сказав він. — У всякому разі, яка твоя мета? Займайся цим заради щоденного задоволення. Заповнюй свій день.