У неї була маленька репродукція Вістлера, знаменита «Мати»[331], яка висіла в кутку гостьової кімнати, бо вона вважала її загалом обділеною увагою, а також любила її через формальну збалансованість і правдиві неяскраві кольори, а також тому, що картина така дисгармонійно сучасна — жінка на стільці в очіпку і просторій темній сукні, постать, перенесена зі свого часу в абстрактне аранжування двадцятого сторіччя, задовго до того, як була готова, здається, але Клара також любила дивитися крізь тональні складники, вищу теорію кольору, теорію самої фарби, певно, — дивитися в глибини картини, на матір, на саму жінку, на анекдотичний аспект жінки на стільці, задумливої та такої неймовірно цікавої, такої по-квакерськи манірної й незворушної, і яка, здається, перебувала десь дуже далеко звідти, але лише тому, що поринула, думала Клара, у спогади, захоплена в самому трансі спогадів, сильна й елегійна зовнішність, попри догматичні пріоритети сина-митця.
— Ні, з кімнатою щось треба робити. Оцим я і займусь. Надам їй виду, придатного для житла.
— Для цього у нас є передпокій, — сказав він.
— У нас є передпокій, що й досі в статусі безлюдного суходолу. Я зроблю передпокій. А потім зроблю гостьову кімнату.
— І я теж докладу зусиль. Щоб очолити кафедру природничих наук. Така моя мета. А влітку ми влаштуємо подорож. До Іспанії або Італії. Куди забажаєш, — сказав він.
Їй подобалося спостерігати, як він їсть, бо він робив це так заглиблено, тримаючи та смакуючи страви, пораючись із посудом, ретельно пережовуючи їжу, а ще він невибагливо завмирав із келихом вина за кілька сантиметрів від губ, вичікував, вдихав, відчуття землі й нашого з нею зв’язку, таким був Альберт за стравою з чорнильного кальмара — суша і море, і те, як він дивився на їжу на тарілці, вдихаючи її всю ще навіть до того, як торкнутися виделкою.
— До Іспанії, — сказала вона. — Мадрид. Прадо. — І засміялася дещо прохолодно, з порожнечею в голосі, як тоді, коли себе карала. — Я хочу побачити картини до того, як кину малювання.
Потім вона побачила його на вулиці з приятелем, коли вони завернули до крамниці воєнторгу, і вона зупинилася і стала просто там, розташувавшись на його шляху, і він ледь не наскочив на неї перед тим, як побачити, хто то є, і він зупинився і виказав лише незначне здивування, і його приятель також зупинився, а потім вона обійшла їх і перейшла на інший бік.
Наступного дня, коли вона визирнула з вікна, він стояв біля ліхтаря. Вона чіпляла нові гардини у передпокої, а він стояв і курив. Між ними проїхала вантажівка «Залізничного Експресу». Потім він підвів очі й побачив її. Він кинув цигарку і перейшов вулицю.
Вона кинула матрац на підлогу. Нік поглянув на неї й через голову стягнув сорочку. Потім знову поглянув. Вона стояла, схиливши голову, наче намагаючись щось пригадати, а потім розстебнула ґудзик збоку на спідниці.
Вона не завершила цілунки. Цікаво і трохи бентежливо, не так, як минулого разу, коли вони цілувалися цілий вік. Те, як вона тепер урвала їх і відвернулась, коли йому видалося, що поцілунок її розігрів і пом’якшив, і те, який вона мала вигляд, коли так зробила, болісно відсахнувшись, майже болісно, і він здивувався тому, яка вона інша, не така, яку він пам’ятав із минулого разу, а може, блідіша, руки невагомі й висохлі, і плинуть білі повз неї, й очі, трохи банькаті та, здається, спроможні бачити тут те, про існування чого він не здогадувався.
Але очі так само дивилися вбік і усмішка не змінилася, викривлена, маленький вигин в куточку рота. Дещо незмінне. Груди ті самі, сідниці, груди й кущик, і гулька згорнутого язичка, коли він її цілував.
І погляди, які невідь що означали.
Та інша усмішка для них, особиста, коли вони були наодинці, чи чого вона всміхалася до себе, як те було три дні по тому, заднім числом, вона йшла між рядами полиць в «А&Р», розмірковуючи, що вони наробили, але за три дні це не було заднім числом, а фактом, і вона тримала в руці його мошонку, легенько стискаючи.
Дивовижна гола жінка.
Він ніколи такого не бачив у повному світлі без напівскинених одежин або пляжної ковдри на колінах чи під час сексу в темній машині. Її повністю освітлене оголене тіло, коли вона стоїть і лежить, спереду і спиною, відкрита, безсоромна, а потім інша, коли ходить кімнатою, по-різному і наближаючись до нього також, інша, коли вона йшла, впевненіша за нього, невайлувата і з плавкими рухами, і формами, які не підплигують. Вона знала, як бути оголеною. Вона мала такий вигляд, нібито виросла голою в цій кімнаті, худорлявою дівчиною, коли вона була дівчиною, певно, і своєрідно худорлява, із невеличким випнутим животиком, а ще соромиться своїх стоп, але тепер переросла свою сором’язливість і неправильні пропорції, і, звісно, перебування в шлюбі, те, що вона звикла, коли її бачать, і те, що в неї немає шикарних форм, але вона приваблива, коли оголена, і ніби приклеїлася до нього, коли вони кохалися, наче пнучись до світла, великий вологий паперовий метелик.
331
Найвідоміша картина англо-американського художника Джеймса Вістлера (1834–1903) «Аранжування в сірому і чорному № 1» (1871), яку частіше називають «Мати художника».