— Пахне хлібом, — сказав він.
— Маєш клопіт, коли перебуваєш над пекарнею. Я завжди купую хліб. На синів не можна покладатися.
— Що ти купила?
— Це на вечерю.
— Покажи. Він круглий чи витягнутий?
— Останнього разу, пам’ятаєш, що ти зробив з моїм хлібом. Це хліб на вечерю. Забери руки.
Чотири чи п’ять років тому містер Імперато за її дорученням найняв приватного детектива, щоб встановити місцезнаходження Джиммі. Найбільша таємниця її життя, те, про що ніхто, крім юриста і детектива, не знав. Коли спроба завершилася нічим, містер Імперато сам заплатив чоловікові і сказав їй, що вона може виконувати канцелярську роботу, щоб відпрацювати гроші. Відтоді вона тут працювала, і він так нічого і не вирахував з її платні, бо, казав він, йому треба людину, яка слухатиме його жарти.
— Я куплю великий вентилятор.
— Думаю, він нам потрібен, — сказала вона.
— Я придбав такий для дому. Діти часом перед ним сідають. Телевізор зламався, блимає. Я кажу Анні. Вони дивляться вентилятор.
— Я не хочу телевізор у себе в домі.
— Він має у тебе бути, — сказав він.
— Я не хочу.
— Діти хочуть.
— Метті хоче. Він ходить до сусіда вгорі й дивиться рестлінг.
— Я по змозі ніколи не пропускаю рестлінг. Він має у тебе бути. Він має бути у твоїх дітей. Оце точно має бути.
Коли вона пішла додому зі своїм хлібом, то повз свій поверх пройшла щербатими сходинками вище, де крізь закопчене віконце видко розвішену білизну, бо хотіла поговорити з місіс Ґраціані з горішнього поверху.
Кармела дістала горіхово-родзинковий рулет і зробила каву, і вони сіли на кухні.
— Як ти піднімаєшся оцими сходами щодня?
— Три-чотири рази, — сказала Кармела. — Я пам’ятаю кожну сходинку по імені. Кожна сходинка має своє ім’я.
— Міккі краще після операції?
— Якщо це можна назвати краще. Він такий, як і завжди. Не знаю, краще це чи ні. Бо цим чоловікам тільки й треба, що сидіти в кімнаті й грати в карти по сімнадцять годин. Грають, поки не попадають.
— Але він насправді налякав. Якщо він грає в карти, то дай боже. Ти його ледь не втратила.
— Думаю, я б не втратила його, навіть якби переїхала до Китаю, — сказала жінка.
Розмарі зазвичай почувалася краще, відвідавши Кармелу. Жінка постійно лаяла хлопців, не лише чоловіка і зажуреного сина Космо, а й чоловіків узагалі, і навіть якщо Розмарі погоджувалася з нею лише у двох відсотках часу, їй однаково ставало якось легше після кави з Кармелою, наче опісля сповіді.
— Хотіла запитати. Ти не чула про жінку з 607-го? Оту стареньку?
— Там нічого чути, — сказала Кармела.
І вона змахнула долонею під підборіддям, знак, що означає: це не та історія, якою ми повинні по-справжньому перейматися. Знак нічого. Дуже зневажливий жест, наскільки Розмарі розумілася на подібних речах.
— Отже, ти не вважаєш.
— Якби я вважала, що в цьому щось є, я б першою там була і чекала, доки він з’явиться, і впала б на коліна, дякуючи Господу за диво.
Жінка з 607-го, перебираючи за молитвою чотки в підвальній кімнаті вузенького, критого дранкою будинку, де мешкали дві родини та двоє стареньких, підвела очі від чоток і побачила у дверях святого, святого Антонія, і Розмарі потребувала неупередженого погляду, відчуття того, чи варто ризикнути й повіряти.
Кармела поклала в каву чотири ложки цукру.
— Знаєш, що я скажу, Роуз? Domani mattin'[332]. Інакше кажучи, напевно, завтра вранці він знову прийде, цього разу з янголом, що трубитиме.
Така реакція — то розчарування. Попри весь свій нескінченний скептицизм, Кармела часто відвідувала ранкову месу, і Розмарі хотіла, щоб вона серйозніше поставилася до історії або принаймні визнала вірогідність свідчень літньої жінки, довгий час у молитвах з іншими старими, усі в саванах і декламують таїнства.
Кармела сказала їй в надцятий раз вийти у світ і побачити людей.
— Ти ще молода, Роуз.
— Не така вже я й молода.
— Не переч мені. Тобі треба менше часу сидіти вдома і більше заводити нових знайомств. Ти віддаєш усе своє життя своїм хлопчикам. Цьому Нікі, ненавиджу це казати.
— Тож не кажи.
— Я ненавиджу це казати, Роуз.
— Не кажи.
— На цьому хлопцеві, не знаю, як сказати, усе написано. Ти знаєш напевно, про що я.