— Він наполегливо працює. Він віддає гроші, не скаржачись.
— А інший. Я не знаю.
— Якщо не знаєш, Кармело…
— Не знаю, Роуз. Інший. Але я пильную за Нікі. Я пильную за цим хлопцем.
— Це смішно, бо знаєш що? Я за ним не пильную. Він прокидається на зорі. Він іде на роботу. Він віддає мені гроші. Він віддає мені конверт із платнею. І не скаржиться.
— Мати завжди дізнається останньою.
— Він швидко виріс, Нікі. Він уже мужчина. Він відповідальніший за деяких, хто на десять років старший. Він виріс блискавично, цей хлопець.
— Вибач, Роуз. Але я б за ним пильнувала.
Син Кармели провів рік у класі з плетіння кошиків, ще один — на корекційному читанні, а в третьому класі впав зі сходів й одужував у ліжку, і там їв тричі на день, а тепер мешкав з дідусем і бабусею на півночі штату.
І вона мені каже, що хвилюється за мого.
Ні, це не були звичні приємні відвідини жінки з горішнього поверху, і наступними днями, теплими днями з прохолодними вечорами й водовозкою, що поливала дорогу, а бруд із піском збігали в ринви — багацько днів по тому Розмарі проминала вузький будинок № 607 і думала про літню Беттіну, що читала молитви за чотками в підвальній кімнаті з подругами, п’ять радісних таїнств, щопонеділка і щочетверга, п’ять сумних таїнств, щовівторка і щоп’ятниці, п’ять славетних таїнств і так далі, але ж знову, імовірно, вони не зажди дотримувалися усталеної рутини, ні, вони не дотримувалися, ці жінки, бо вони з тих жінок, які носять убрання черниць на день святого Антонія, жінки й діти у бурому вбранні й босоніж, і над ними підстрибує статуя, і це так захоплює, дивує і вражає, думала Розмарі, й отакі жінки читають молитви, попри всі розклади.
Їй забракло сміливості постукати у двері, але їй подобалося думати про жінок, що сидять навколо столу, великі бісеринки — «Отче наш», маленькі — «Аве Марія».
Їй самій бракувало часу робити це щодня. У неї свої чотки — бісер. Рама і тканина, пришпилена до країв рами, голка з дерев’яною ручкою, якою вона нанизувала бісер на тканину, переливчастий бісер, щоб прикрасити сукню, і вона навіть не цікавилася, хто його надягне.
Їй забракло сміливості поговорити зі старенькою, яка в будь-якому разі не знала англійської. Тридцять п’ять років у цій країні та бодай три слова англійською. Але певного мірою то знак її віри й показник того, що справді важливе. А важливі — таїнства, а не мова, якою їх промовляють.
«Інспектори свіжого повітря» стояли на розі майже щодня, троє, четверо, п’ятеро, і Розмарі проминала вузький будинок і думала про подію, що, як припускали, сталася саме там.
Іноді віра вимагає знаку. Трапляються часи, коли хочеться облишити працю над вірою і просто віддатися на поталу вітру, який усе тобі розповість.
— Може, десь одну восьму секунди вона думала, що я причмокнув. Чи клацнув на неї язиком.
— Що потім?
— Потім вона зрозуміла, що то в мене в зубах їжа застрягла і я її так витягую. Коли ото язиком її пхнеш, наче клином. Але вона поглянула, побачила, що воно, і вирішила, що краще образитися.
— Її можна зрозуміти.
— Ти можеш її зрозуміти.
— Я можу зрозуміти, бо якщо навіть ти її не образив, то міг би.
— Я не образив. Але міг. Оце ти кажеш.
— Я знаю тебе двадцять років. Ти міг.
— Я саме так і зрозумів. Я не образив. Але міг.
— Саме так. Бо ти такий, ти можеш.
— Але ж не образив.
— Але міг.
— І чхати, що я витягав їжу.
— І чхати, чи ходив Ісус по воді, чи ні. Бо ти міг.
— Тож ось куди ти ведеш.
— І куди я веду?
— Туди, куди я маю щось сказати. І знаєш, що я маю сказати? Маю і скажу тобі та твоїй сестрі. Вам обом.
— Обачніше.
— Ти все добре почув. Тобі, але передусім твоїй сестрі.
— Обачніше, Ентоні.
— Та я затрахаю тебе до печінок, гівнюк.
— Ентоні. Ти припускаєшся великої помилки.
— Тебе і твою сестру. Я затрахаю вас до печінок.
— І я його знаю двадцять років…
— І твою матір на додачу.
— Він думає, що я слухатиму це від такого хуйла, як він.
— І твою матір, — сказав він.
Їх проминув хлопець з ванільним морозивом «Мелорол» і бейсбольною рукавичкою, причепленою до ременя.
На протилежному боці вулиці стояв вусатий докер із величезною головою, вел-йо[333], рік як із судна, працює в джерсійських доках, дужий як вантажівка «Мак».
Двоє чуваків штовхали машину, за кермом якої нікого не було. Нік стояв перед бакалією з «героєм»[334] і пивом, яке йому продала дружина Донато, заховавши в паперовий пакет.
333
Спотворене неаполітанське «ґуальйоне» (
334
Великий сандвіч, винайдений італійськими іммігрантами (багет, сир, масло, салямі, солодкий перець і салат).