Ще одна людина щось сказала, і я підвівся і пішов геть, відчуваючи, як рука Клари залишає слід на моєму передпліччі й долоні. Цього разу я знайшов місце подалі, ближче до виходу. За мить публіка зібралася й зайняла місця.
Інтерв’юерка зігнулась і заговорила:
— Можливо, ви розповісте, чому хочете це зробити.
— Не забувайте: робота виконується, щодня і щохвилини змінюється. Я спробую, я спробую здалеку і, можливо, відповім на це запитання, але не обіцяю.
Вона тримала правицю біля обличчя, задерши цигарку аж до очей.
— Я раніше проводила багато часу на узбережжі Мен. Я була дружиною яхтсмена, мій другий чоловік займався ризикованими операціями з цінними паперами, він міг збанкрутувати будь-коли, проте тоді цього не знав, він мав чудовий кеч, тож ми часто їздили туди й ходили під вітрилами вздовж берегової лінії. Ми сиділи вночі на палубі під дивовижно ясним небом та іноді бачили якесь яскраве коло, що рухалося зоряними просторами, і ми зазвичай робили щодо нього припущення. Пасажирські літаки, що летять через Північну Атлантику, чи НЛО, так, навіть тоді популярна тема. Сяйливий диск, що повільно пливе над головою. Невиразно і дуже високо.
І я думала: зависоко для літака. Я знала, що стратегічні бомбардувальники літають на висоті понад шістнадцять кілометрів. Тож я вирішила, що то округлюється заломлене світло від об’єкта далеко вгорі. Тож ми його і бачили, бо я хотіла в це вірити. Літаки Б-52. Так, війна мене лякала, але ті вогні, маю сказати, вогні — то доволі складне відчуття. Літаки, що постійно напоготові, завжди присутні, розумієте, баражують вздовж радянських кордонів, пам’ятаю, як сиділа там, кеч ледь розгойдується на якорі в покинутій бухточці, і відчувала благоговіння, приспане дитяче відчуття таємниці, небезпеки й краси. Я думаю: оце і є сила. Я думаю, якщо ми утримуємо міць у всьому світі, таку, що навіть входить у наші сни, то володіємо значущою силою. Бо я поважаю силу. Зараз та сила розбилася вщент чи розсипалася на друзки, і радянські кордони вже геть не такі, як колись, я думаю, ми розуміємо, озираючись на минуле, ми бачимо себе ясніше, так само, як і їх. Сила щось значила тридцять, сорок років тому. Вона була стабільною, спрямованою, відчутною на дотик. То була велич, небезпека, жах, усе гуртом. І вона тримала нас разом, Країну Рад і нас. А може, тримала весь світ. Можна виміряти предмети. Можна виміряти надію і можна виміряти руйнування. Ні, я не хочу повернути силу. Сила зникла, хай їй. Але це факт.
І тут вона, здається, втратила нитку розмови. Вона замовкла, зрозумівши, що цигарка зотліла, і коли інтерв’юерка потягнулася по неї, Клара передала її витончено, фільтром уперед.
— Багато чого прив’язувалося до рівноваги сили та страху, і воно, здається, зникло, відклеїлося. Тепер усе не має обмежень. Гроші не мають обмежень. Я більше не розумію ті гроші. Гроші зірвалися з ланцюга. І насилля теж, насилля тепер простіше, воно позбавлене коріння, неконтрольоване, його годі виміряти, воно не має ціннісного рівня.
Вона знову змовкла і замислилася.
— Я не хочу роззброювати світ, — сказала вона. — Тобто, звісно, я хочу його роззброїти, але щоб це відбувалося обережно і реалістично, із повним усвідомленням того, чого ми позбуваємося. Ми позбулися яхти. Це перше, чого ми позбулися. Тепер у мене є ці літаки, які спустилися з піднебесся, і я ходжу, нахиляюся, присідаю навпочіпки, від кабіни пілота й аж до хвостового кулемета, я бачу їх за різного освітлення, і ніяк не полишаю думок про зброю, яку вони переносили, і тих, хто супроводжував цю зброю, і думка лякає. Проте бомби не скинули. Розумієте. Ракети лишилися закріпленими під крилами, їх не запустили. Екіпаж повернувся, і цілі не зруйновані. Розумієте. Усі намагалися думати про війну, але не певна, що знали як. Поети писали довгі вірші, де її лаяли, й отак, насправді, ми найближче підійшли до вдумливої відповіді. Бо вони привнесли у світ те, що не уявити. Вони навіть не знали, як назвати першу бомбу. Річ, прилад чи якось ще. А Оппенгаймер[89] сказав: «Це merde»[90]. Я скажу французькою. Дж. Роберт Оппенгаймер. Це merde. Він мав на увазі, що те, що уникають називати, автоматично, за його словами, понижується до статусу лайна. Цьому немає імені. Воно надто велике, надто зле або поза твоїм досвідом. Воно також лайно, бо це сміття, це відходи виробництва. Ну, це вже мене надто далеко занесло. Проте я лише прагну дістатися до звичайного, до звичайного життя поза цим. Бо це суть того, що ми тут робимо.
89
Джуліус Роберт Оппенгаймер (1904–1967) — американський фізик-теоретик, якого часто називають «батьком атомної бомби».