Бронзіні спостерігав, сідаючи лише тоді, коли хтось ішов, щоб не бути докучайлом і не встрявати в чужі справи, задоволений тим, що смакує компанію і куштує вино, іноді гарне, а іноді переграле, яким краще б присмачити салат.
Він квапиться стати літньою людиною, казала йому Клара. Бо чому ще сидіти тут з цими вуличними стариганами, деякими майже вдвічі старшими за нього, збавляючи цілі дні в суперечках і балаканині.
У вуличній тіні в глибокій повільній знемозі дрімали коти, а люди, коли виходили, трималися стін будинків, запаморочено пересуваючись на несподіваній спеці.
Тут, унизу, у підвальній кімнаті, було сухо, тихо і прохолодно, як у підземеллі, тихо, але, звісно, лунали голоси, які він любив, — гучні, грубі, смішні, часто надто впевнені, вони всі такі красномовні, ці чоловіки, актори, декламатори, майстри дошкульних шпичок, які шукають трансцендентальну мить.
Комендант Джон бздонув так, ніби ропуха кумкнула.
Він розповідав їм про сміття, яке прибирав, тимчасово працюючи двірником у центрі міста, у великій багатоквартирці з ліфтами, швейцарами, доставкою хімчистки, таксі ліворуч-праворуч.
Mannaggia l'America[340].
У цій проклятущій країні сміття можна їсти, воно краще за їжу на більшості столів в інших країнах. Тут таке сміття, що можна обставити дім і нагодувати дітей.
Вони грали, оголошували ставки й пирхали, визнаючи доволі безглуздим те, що в смітті є одяг, який ще можна носити.
Альберт розповів їм про стародавніх мая. Ці люди не ховали померлих із блискотливими коштовностями й іншими дорогоцінними предметами. Натомість вони використовували старі поламані речі. Вони клали з померлими надтріснуті вази, надколоті чашки й збляклі браслети. Вони використовували мертвих як зручний засіб утилізації сміття.
Історія картярів задовольнила. Дуже. Неповага до мертвих — чудовий, жорстокий і влучний жарт, особливо для чоловіків певного віку. Жарт про померлих неймовірний сам по собі. Жарт із яйцями.
Альберт почувався тут найбезпечніше ізольованим — ляскіт карт, чоловіки театрально оголошують ставки, вино, що тече в його систему, — і він зрештою зрозумів, чому всі ці збавлені під майстернею шевця полудні видавалися знайомими.
Як дитинство, думав він. Упродовж багатьох днів прикутий до ліжка острів’янин у простирадлах і подушках, оточений книжками й шаховими фігурами, часом із приємною нудотою і лихоманкою, що кидала його всередину, морські хвилі поту і марення із калейдоскопом кольорів, самотній, але не нещасний, кімната — увесь світ, безпечний уявний притулок.
Друкар Ліґурі більше не пив вина, бо мав проблеми з печінкою. Він розповів про мандрівних музик, які приходили раніше, скрипаля і трубача, і як люди загортали в папір монети й кидали їм з вікон.
Quanta sold?[341]
Його дружина зазвичай питала: «Скільки мені коштуватиме слухати, як цей cafone[342] грає на скрипці?» Але вони вже не приходять. У них проблеми з печінкою, або пів шлунка на двох, або шум машин, сказав Альберт, робив музику марною.
Чоловіки говорили здебільшого англійською, але вживали діалект, коли задум вимагав підштовхнути або штурхонути до чогось знайомішого. І дивно, як Альберт, якому незабаром сорок, відчував свою літність, особливо тут, як голоси повертали його до найдавніших спогадів, тих самих нерозбірливих слів, проковтнутих голосних, вульгати, а тому англійська відлунювала теперішнім, а італійська повертала його назад найпростішою інтонацією, мова, невичерпно позначена минулим.
Когось виселили, виставили на вулицю — стільці, столи, ліжко; просто за рогом — ліжко, сказав комендант Джон. Рама, пружини, матрац, подушки — усе на тротуарі.
Porca miseria[343].
Яка вбогість, яке принижування духу. Почуваєшся музеєм злиднів. Люди проминають і роздивляються. Ліжко, тарілки та склянки, валіза з одягом, пара старих черевиків у паперовому пакеті. Уяви черевики. І всі проходять і роздивляються. Хто скаже те, хто скаже се, хто присяде на стілець, хто вкаже з машини. Вони мали б посоромитися так роздивлятися. Чоловічі черевики на узбіччі.
У районі завжди так: хтось виїжджає, хтось заселяється, з’являючись на небосхилі. Тізуунс. Альберту дуже не хотілося чути це слово. Слово південного діалекту, спотворення, бруд, лайка, похідне від tizzo, припустив він, італійською «головешка» або «вогні, що ледь жевріють», і розширене до людських вимірів у tizzone d'inferno[344] —«падлюка, лиходій». Але слово, яке вони використовують, передбачає пекельність, диявольщину, що в певному сенсі робить його ще невимовнішим, аніж «нігер». Але його використовують, звісно, ці чоловіки, іммігранти або сини іммігрантів, орди, що загрожують мирному сну суспільства, які завжди з’являються і заселяються. Тізуун. Вони маскують слово. Вони звужують очі й ледь ворушать губами. Але вони його кажуть, напівшиплять це слово так, що Альберт бажав би не чути.