Переривчастий голос. Те, як звук виривався з кутика її рота. Лячно-спокусливо, і скидалося на те, що вона, імовірно, заблукала якоюсь непевною стежиною. Паузи. Ми їх перечікували, споглядаючи, як тремтить сірник, яким вона підкурювала чергову цигарку.
Вона промовила:
— Розумієте, ми фарбуємо, подеколи руками, докладаючи наші кволі рученята до могутніх систем озброєння, систем, що вийшли із заводів і збиральних цехів, систем, якомога подібних одна до одної, нескінченно повторені мільйони проштампованих деталей, а ми намагаємося не повторюватися, шукаємо той елемент пережитого і, можливо, маємо тут своєрідний інстинкт виживання, інстинкт графіті — перейти межу й заявити про себе, показати, хто ми такі. Так, як роблять художники носової частини, хлопці, які малюють пін-ап на фюзеляжі.
Вона провадила далі:
— Деякі літаки мають позначки, намальовані на носі. Емблеми, атрибути ескадрильї, деінде фігури, вишкірену тварину-талісман, із ікл і щелепи якої стікає слина. Достоту чудові малюнки. Носове мистецтво — так вони його кличуть. Деінде це жінки. Бо все це заради фарту, авжеж? Сексуальна жінка, намальована на носі, — амулет від смерті. Можливо, ми захочемо закинути все це в колодязь ностальгії, але насправді чоловіки, які літали на цих бомбардувальниках, а ми говоримо про високу бойову готовність і системи раннього попередження, ми говоримо про гранично екстремальні ситуації — отож, гадаю, вони жили в замкненому світі зі своїми знаменнями та символами, а ще вони були молоді та збуджені з голови до п’ят. Якось я натрапила на один із найстаріших літаків, дуже звітрілий від негоди, із чудовим зразком носового мистецтва, збляклого і поцяткованого, де зображено дівчину в сукні з воланами і стаником, дуже висока, дуже білява, з чудовими ногами, а руки тримає на стегнах, як на тих пристрасних пін-апах, — ну й очевидно, що їй бракує навичок доводити справу до кінця, і її ім’я склалося з літер під малюнком — Довготелеса Саллі. Я собі подумала, мені подобається ця дівчина, бо вона не амазонка, не янгол, не аж надто ідеалізована. Тож я ще про неї думала і ось що надумала. Гадаю, навіть коли вони її зафарбують, і, може, так і буде або ні, ми, безумовно, маємо зберегти її ім’я. Я подумала, чому б не назвати нашу роботу на честь цієї молодиці, як згадку про тих, хто намалював її на літаку, про ту пісню, яка їх на це надихнула. Туманно її пам’ятаю, ту пісню. Але якщо є пісня, то я подумала, що до цього обов’язково має бути вплутана справжня і неповторна Саллі. Вона надихнула композитора або художника, який розмальовував ніс, або екіпаж того літака. Можливо, вона була офіціанткою в барі для пілотів. Або чиєюсь землячкою. Або першим коханням. Але то особисте життя. А я хочу, щоб воно стало частиною нашого проекту. Цей фарт, оберіг від смерті. Бодай-ким вона є чи була, брудненькою офіціанткою, яка жбурляє пляшку з кетчупом через усе приміщення і навіть гадки не має про атомну бомбу, я хочу, щоб наші наміри залишалися незначними й людяними, попри чималий уже виконаний об’єм роботи та не менш величезний попереду, й ось я сиджу тут, поклавши ногу на підставку, і безупинно базікаю про свою роботу, тоді як чудово знаю слова Матісса: найперше, що мають зробити митці, це втяти собі язика.
Може, я бачив її по телебаченню у Франції, дещо стиснуту переконвертованими хвилями. Я міг почути її далекий голос крізь монотонний переклад. Люди по всій країні дивляться передачу, прилинувши одне до одного головами в темряві. Я міг бачити на екрані її пласке обличчя, яке мерехтіло по контуру, її очі, наче два згаслих місячних сяйва, пів мільйона Клар, що пливуть уночі.
Вона промовила:
— Нещодавно я побачила стару світлину, фотокартку із середини шістдесятих, і на ній збоку була жінка. На картці велелюдно, усі стоять у дверях, які скидаються на вхід до великої бальної зали, усі вдягнені в чорно-біле, і чоловіки, і жінки, а на обличчях — маски, і я вдивлялась у фотокартку, і мені сяйнуло: це ж відома вечірка, славетна подія епохи, «Чорно-білий бал» Трумена Капоте[91] в нью-йоркському готелі «Плаза» за похмурих часів В’єтнаму, і, оглядаючи ту сцену, я відчула, як моя душа ніби облишила тіло, бо тільки за пів хвилини мене осяяло, що та жінка збоку — то я. Однозначно. І я стою поруч чи то з Труменом Капоте, чи то з Едґаром Гувером, кимось із них, бо в них голови подібні за формою, а ще й маски, кут освітлення і тіні унеможливлюють спроби розрізнити де чия, і на мені довга чорна щільна сукня, я просто не можу повірити, що колись могла таке вдягнути, хоча ось я у невеличкій масці кішки. І я подумала: що не так з цією фотокарткою, чому ж я так напружувала пам’ять? Я подумала: я не знаю, хто ця особа. Чого вона там? Про що думає? Яку білизну надягла під цю безглузду сукню, і присягаюся: і гадки не маю. Оточена відомими та впливовими людьми, особами з адміністрації, які керували війною, а я хочу оце зафарбувати, вкрити фотокартку помаранчевим, синім і бордовим, зафарбувати смокінги та довгі сукні, зафарбувати бальну залу готелю «Плаза», і можливо, саме цим я і займаюсь, не знаю, це постійно незавершена праця. І не забувайте про задоволення. Почуття, задоволення, тілесні соки. І обов’язковий шар синього. А ще жовтого, зеленого і рожевого, як герань. Герань, що буйно квітне на прохолодному вологому повітрі Мену. І червоно-пурпуровий, так. І ще помаранчевий, кобальтовий і фісташковий.
91
Бал-маскарад, організований американським письменником на честь видавця «Вашинґтон Пост». Докладніше описаний у частині 5, розділі 4.