Він вишкірився:
— Жінки, бляха. Довіряти їм гівна варте.
Я даю йому ляща по вуху. Його голова виразно смикається. Удар не сильний, а символічний, тож зі смиканням він перестарався.
— Добирай слова, коли про неї говориш, Браяне.
Він опускає очі, шукаючи співчуття. Ось він: голодний, спраглий, затурканий після перельоту, непричесаний, ув’язнений, зусібіч прикутий ланцюгами в підвальній в’язничній камері. Хоча не думаю, що він мав би серйозно перейматися.
— Вона розповіла тобі про героїн?
— Вона все мені розповіла.
— Лише раз, присягаюся. Я тоді до смерті перелякався.
Він тягнеться, бере їжу з моєї тарілки та починає їсти. Я спостерігаю за ним. Він так і сидить, похнюпившись, тягнучись до тарілки, беручи наїдки й тягнучись знову, і я не заперечую.
— Вибач, Ніку. Убий мене. Я тебе дуже прошу. Але послухай мене — це тривало недовго. І, послухай, я не завжди — як так сказати, щоб ти мене знову не вдарив?
— Вона мені розповіла.
— Я не завжди того хотів.
Я спостерігаю, як він їсть.
— Саме я неохоче те робив і саме я боявся, що ти дізнаєшся. І коли ти не дізнався, вона тобі сама розповіла.
Він тягнеться і їсть, похнюпившись. Я не заважаю йому піти до зливальниці й умитися. Бомба чи не бомба, каже він, але то купка зануд. Ми повертаємося до кімнати з їжею. Гості розпорошені групками в декількох місцях, дехто п’є каву, чай або бренді, а ті, які стоять, тримають десертні тарілки біля підборіддя.
Ми відчуваємо, як під ногами рухається земля і щось гуркотить. Глухе піроксилінове бухання, віддалений зсув чи здіймання, теж місцеве відчуття, порожнистий звук. Хтось каже «Да» чи «Ja»[348]. Потім люди одне за одним рушають до виходу, нахиляючись під низькими брамами, ідучи крізь кімнати й намагаючись надто не гарячкувати, низка шелестких зітхань, і ми збираємося біля комплексу і дивимося на епіцентр, хоча насправді там лише широка казахстанська рівнина.
Якийсь час ми просто стоїмо і дивимося, дехто рвучко і стиха перемовляється, а в повітрі коливається смутне передчуття. Хмара, зрозуміло, не здіймається, а звукові хвилі не накочуються. Хіба, може, в епіцентрі трохи здіймається курява, чи то лише післяобіднє марево, і декілька людей вказують туди й коротко коментують, і групу опановує якась млявість, невимовлена пригніченість, і невдовзі ми повертаємося до бункера.
Наша ніч минає в Семипалатинську, де ми п’ємо тепле пиво і їмо паштет з конини, а вранці з’ясовуємо, що назад до Москви поки не летимо, бо Віктор Мальцев вирішує нам ще дещо показати.
Він везе нас до місця, яке має назву «Музей потвор». Це частина медичного інституту, і я зауважую, як Браян починає мене уникати, трохи відстаючи ще до того, як ми входимо в музей, у довгу низьку кімнату з вітринами, заповненими зародками. Віктор із тих чоловіків, які, вочевидь, люблять ущільнювати досвід. Деякі зародки зберігаються в баночках з-під огірків «Хайнц». Там є двоголовий екземпляр. Є такий, у якого голова одна, але вдвічі більша за тіло. Є і з нормальною головою, але не там, де треба, — примостилася собі на правому плечі.
Ми мовчки зазираємо в баночки. Ідемо повільно від однієї вітрини до іншої, бо, здається, подія вимагає урочистої ходи, тож ми йдемо ані пари з уст, не ззираємося і дивимося не на стіни чи вікна, а тільки на баночки. Потім Віктор розповідає вже не про баночки, а про роки випробовувань. Ми зазираємо в баночки, слухаємо його і повільно рухаємося від однієї вітрини до іншої. П’ятсот ядерних вибухів на випробувальному полігоні, який розташовується на південному заході міста, і навіть коли вони припинили випробовування в атмосфері, то виявилося, що шахти, викопані для підземних детонацій, не досить глибокі, щоб запобігти потраплянню в повітря небезпечного рівня радіації.
І коли він це говорить, то дивиться на мене.
Потім ми бачимо циклопів. Одне око точно по центру голови, вуха нижче підборіддя, а рота зовсім немає. Браяна теж немає. Ми знаходимо його на вулиці, де він стоїть біля таксі й крізь заводський дим дивиться на низькі гори, які перетинають степ. Але ми не їдемо на таксі в готель, щоб забрати наш багаж і поїхати в аеропорт. Віктор дає розпорядження, щоб нас відвезли в диспансер радіаційного захисту на околицях міста, і ми їдемо трохи невдоволені (я і Браян), хоча й не чинимо спротив, занадто принишклі від самого виду баночок з-під огірків, щоб відкрито скаржитися.
По суті, нас несе за вітром. Це не значить, що клініка розташовувалася за вітром від випробовувань у роки частих детонацій. Напевно, її тоді взагалі тут не було. Ні, там, куди дме вітер, жили люди, селяни, які тепер стали пацієнтами, а також їхні діти й онуки, і Віктор везе нас саме туди, і тепер ми вже не в музеї.