Він говорить:
— І що ще цікаве. В Україні є жінка, яка каже, що вона — другий Христос. Вона готується бути розіп’ятою своїми послідовниками, а потім має намір воскреснути. Дуже серйозна особа. П’ятнадцять тисяч послідовників. Хіба можна в таке повірити? Освічені люди, на вигляд ніби нормальні. Не знаю. Після комунізму й оце?
— Напевно, після Чорнобиля.
— Не знаю, — каже він.
Ми вдвох не знаємо. Потім ідемо в плямистий дворик, за яким відкривається велика широка рівнина без дерев, що простяглася аж до гір. Діти гралися на землі, шість одноруких хлопчиків і дівчаток, й усім бракує лівої, зав’язаної на вузлик у лікті. Хлопчик без очей теж був тут, присівши навпочіпки, дивлячись на гравців, начебто ретельно спостерігаючи за їхніми зусиллями. Мідяношкірий, в одязі, певно, зробленому в Китаї, і в кожному черевику — дірка над рантом, у які витикалися великі пальці ніг, чотирнадцятирічний, за словами Віктора, хоча на вигляд — дев’яти- чи десятирічний, проте розумово невідсталий, голова трохи збільшена, а на обличчі й чолі — сліди пухлин і ще губчасті шапинки там, де мають бути очі.
Діти грають у «Роби як я». Хлопчик падає і підводиться. Вони всі теж падають і підводяться.
Щось у зіставленні поглибило цю мить, обличчя на тлі краєвиду, неймовірна відкритість, широчінь пасовищ і розділеного неба, яка нестерпно містила все, що є навколо. Я спостерігав, як хлопчик скрутився навпочіпки, схрестивши руки на колінах. Усі заборонені слова, усі таємниці, збережені в повапнованих сховищах, напівзабуті плани — усі тепер тут, незримо просотуються в землю і повітря, у складки мозку кісток.
Він присів під великим розчахнутим небом, нащуливши вуха й нахиливши голову. Небо розділилося, розчахнулося по діагоналі, пласка блакить, м’яка аспідна блакить, як голівка в чубатої малайської сойки, і жовтизна, яка навіть не була жовтизною, чимала нестямна жовтизна розгортається на схід, димчаста пляма із золотою прошвою, і покотом падають діти із зав’язаними руками[349].
Більшість наших жагань лишаються нездійсненними. Є в цього слова тужливе приховане значення — бажання чогось втраченого, зниклого чи якось інакше недосяжного.
Минають роки, і я тепер у Фініксі, де коли-не-коли катаюсь на машині поза регламентованим шрифтом на мапі й по вулицях, названих на честь індіанських племен, а ще повз магазини покрівельних матеріалів і піскодувних апаратів, а також торговельно-презервативну точку, яку тепер пофарбували в кольори морозива, і нарешті я бачу приголомшливу оголену сталеву ферму заводу для переробки відходів далі по Ловер-Бакай-роуд, де по всьому сміттєзвалищу мелькотять гракли, а літаки довгою чергою вилітають із-за імлистих гір, щоб зайти на посадку.
Ми з Меріан тепер стали ближчими, ріднішими, ніж до того. Зубчасті краї притупилися. Ми часто їздимо в Тусон до доньки й онуки. Ми оновлюємо інтер’єр у будинку, постійно ставимо книжкові шафи, купуємо нові килимки, щоб покласти їх на старі, а коли зсутеніє, гуляємо біля водозбірного рівчака і розповідаємо одне одному різні історії з минулого.
Я стою біля вікна у бронзовій вежі та вдивляюсь у пагорби й кряжі, а за вікном — сорок три градуси, і я завжди вдягаю костюм, навіть коли просто перевіряю пошту, стою і слухаю мікротонове гудіння систем і відчуваю своєрідну тиху владу, бо зробив і вийшло гарно, зробив і переміг, зайшов слабким і вийшов сильним, і я імітую гангстера для нашого ліфтера.
Ми сортуємо побутові відходи згідно з інструкціями. Ми промиваємо використані бляшанки й порожні пляшки та складаємо їх у відповідні контейнери. Біла жерсть окремо від алюмінію. Ми використовуємо паперові пакети для паперових пакетів, пресуючи менші й вкладаючи їх у більший. Ми згортаємо газети, але не перев’язуємо їх шворкою.
Коридорами блукають довгі тіні привидів. Коли померла мати, я почував, як із плином часу повільно і тривало ширшаю. Я почувався сповненим її правди, яка просотувалася, як вода, колір або світло. Я думав, що вона ввійшла в моє найглибше місце, яке я тільки міг їй надати, живильною сутністю, тим, що, сказати б, переживе мій останній подих, і вона збільшує мене, посилює моє відчуття того, що означає бути людиною. Тепер вона частина мене, цілковита і заспокійлива. І я не засмучений усвідомленням того, що вона мала померти до того, як я зміг її повністю пізнати. Це лише твердження про силу того, що настало опісля.
У Чикаго торгують сміттям у товарних ямах. У Далласі роблять синтетичні фекалії. Можна продати свої яєчка одній російській фірмі, яка дає чотири тисячі доларів, а потім хірургічно видалить куплене, розтовче їх, видобуде життєво важливі речовини та збуватиме отриманий сиропчик як омолоджувальний косметичний крем, маючи захмарний прибуток.