Вона проказує розпачливу молитву.
Просимо, Господи: влий у наші серця свою благодать[353].
Відпуст на десять років, сенсаційне число, якщо проказувати молитву на світанку, опівдні та надвечір або якомога ближче до цього часу.
Педалі крутить одна з дівчат, яку всі звуть Віллі, і вона гукає до них: «Гей, сюди, гляньте», і вони збираються біля телевізора і здивовано завмирають. У новинах розповідають про вбивство, їхнє вбивство, дивацький телерепортаж, «Сі-Ен-Ен» — трагічні життя і смерть безпритульниці. Команда приголомшено спостерігає за кадрами зі Стіною, дві з половиною секунди екранного часу, де показано їхню будівлю, фасад із намальованими янголами, зарослі пустирі, а там — печери з кажанами та совині сідала. Вони витріщаються і бурчать, сповнені своєрідного ясновидіння, добре відоме вони тепер бачать навиворіт, оновлене і загальнонаціональне. Вони теж там стоять, розмиті образи в очах інших. Потім показують ведучу. Вони кажуть Вільяметті «швидше, ну», бо картинка починає блякнути, й електрично-руде волосся ведучої кольорово струменіє від її голови в сяйливе коло, що робить її ще дивовижнішою, і вона описує їм їхні життя дзвінким голосом незайманки, зовнішність цієї жінки так вражає, що вона затьмарює саму новину, і Віллі крутить з усієї снаги, а команда палко переконує її не зупинятися.
Сестра не дивиться. Решту дня вона нічого не бачить, і так само наступного дня, і ще два-три тижні по тому. Вона бачить оголене людське серце, наче шмат свині на столі. Це єдине, що вона бачить. У неї, певно, криза, бо вона думає, що, імовірно, усі створіння — то сплеск чистої матерії, яка принагідно утворила тут смарагдову планету, там — мертву зірку, а між ними — випадкові відходи. Її життю бракує супокою неосяжного задуму, авторства і моральної форми, тож коли Ґрейсі та команда відносять їжу в занехаяні халупи, Едґар чекає у фургоні, вона — черниця-фургонниця, а коли Ґрейсі бризкає «мейсом» щура біля бордюру, Едґар навіть не змигує оком.
Про невіру не йдеться. Є інша віра, друга сила, поза безпекою і довірою, вірування, джерелами якого є наші нічні жахіття, і вона думає, що знемагає.
Натиск клавіші 1
Коли не надто прохолодно, вона спить на даху, й отам він її і бачить, на даху чотириповерхової будівлі із позабиваними вікнами та непорушними пожежними сходами. Він тут блукає, поглинувши у свої думи, чоловік, який сновигає до Стіни й із неї, так би мовити, крадькома, і не любить, коли на нього позирають, і коли ввести «Пошук за іменем», то на екрані буде Пошук… Він натрапляє на сплячу дівчинку і почуває, як у ньому зринає знайома злість, і він знає, що треба зробити так, щоб вона відплатила. Відтак він на неї накидається. Вона силкується пручатися, але не кричить. Він б’є її краєм кулака, молотом гатячи її по голові. «Вгамуйся, сука, на». Він хоче перевернути її долілиць і запхнути в неї. Вона пручається і пошепки кричить, від чого він стає ще злішим, ніби кажучи «та хто ти, у сраку, така», і на екрані написано Пошук… Хай там як, а він її битиме, чи пручатиметься вона, чи ні, і він дивиться вбік, так би мовити, крадькома. «В очі не дивись, манда мала». Остання жінка, на яку він дивився, була його мати. Після того як він це зробив, увігнавши й виплеснувши, він б’є її наостанок ще раз, «на, хвойда», тягне до виступу, перехиляє і скидає. «Отут тобі, сука, і смерть». А потім він знову поринає у свої нічні думи. На екрані написано Пошук…
Потім снуються чутки, доки від кварталу до кварталу йде поголос, проминаючи церкви та суперети, трохи, може, перекручуючись, де-не-де хибно переказаний, але суттєво не спотворений — і так зрозуміло, що люди говорять про ту саму моторошну подію. А дехто йде, щоб подивитися, а потім розповідає іншим, збурюючи надію, яка сильнішає, коли щось виходить за свої межі.
Щойно зсутеніє, вони сходяться у вітристих місцях між під’їздами до мостів, сім-вісім осіб, зведених скупою поголоскою, а потім уже тридцятеро, зведені тою сімкою, а там уже і мовчазна тиснява, яка дедалі більшає, не гублячи шанобливості, дві сотні людей, уклинених на острівці безпеки в найнижчій частині Бронкса, де швидкісна автомагістраль угинається вниз від великого торговельного центру і видовжені ділянки депо поступово звужуються, увесь той старий індустріальний м’яз з його химерною пусткою — положисті з’їзди з пагонами високих бур’янів, сміттєспалювач, що викашлює токсичні пари, і старий залізничний міст, перекинутий через річку Гарлем, із ажурними баштами на кожному березі, міст, який може трохи хитатися на постійному вітровії.