Іноді я бачу дещо таке зворушливе, що знаю: не варто баритися. Побачив і пішов. Залишишся надовго — і невимовний шок тебе виснажить. Закохайся, довірся та йди.
Вона прагнула, щоб ми бачили єдине ціле, а не скупчення окремих об’єктів. Вона прагнула, щоб наші інтереси були рівномірні. Вона наполягала, щоб наші очі повільно оглядали предмети. Вона запрошувала відчути земні виміри, завширшки з узнеб’я, де розташовувався витвір.
Я прислухався до торохтіння гвинтів турбін на вітру і відчув спеку, яку приніс сироко, і мої очі дійсно повільно рухалися понад рядами, і я відчув довкола своєрідне буйство, безжальну енергію стихії, пустелі та старого озброєння, яке вона так наполегливо переосмислила і переналаштувала, і, побачивши все це, я зрозумів, що не залишуся тут ані на мить.
Сюди під’їхали три машини, перші міцні робітники на сьогодні. Я спустився до свого авто і відкрив тюбик засобу від засмаги, який зауважив у сімейному мотелі на полиці біля реєстраційної стійки поруч із листівками, індіанськими ляльками-качино[92] і пачками кукурудзяних чипсів, невід’ємної частини дивного нейронного павутиння суцільно хромованої Америки. Я стояв біля машини та втирав лосьйон у руки і обличчя, знову перечитуючи етикетку. Я читав її весь ранок поспіль. Згідно з нею, коефіцієнт захисту складав тридцять, а не п’ятнадцять. На цій темі я добре розумівся. Багато читав, вивчав дослідження. Порівнював продукти й відгуки. І я знав на сто відсотків, що найвищим науково доведеним коефіцієнтом захисту від засмаги є п’ятнадцять. А тепер мені продають тридцятий.
І через це я замислився про одну дивну подію. Я сів у машину і попрямував до автостради. Про історію Теллера. Про доктора Едварда Теллера[93] і перший у світі атомний вибух, який стався десь за двісті миль на північний схід від мого теперішнього місцезнаходження. В історії йшлося про те, як доктор Теллер злякався негайних наслідків вибуху, споглядаючи за ним зі спостережного пункту за двадцять миль від нульової точки, і як він вирішив, що, певно, треба намастити обличчя і руки лосьйоном для засмаги.
Ці думки, спалахи світла, той невинний чарівний жест, це японське авто — усе здебільшого пасувало ландшафту.
Я натиснув перемикач, опустивши скло, і побачив гори, що здіймалися десь біля Мексики, ліричні самі по собі і з чудовою назвою, хай і невідь-якою, бо горі не можна дати кепську назву, а потім я почав визирати знак, який вкаже мені дорогу додому.
2
Тоді з нами мешкала моя мати. Ми врешті-решт умовили її виїхати зі Сходу і облаштували для неї прохолодну кімнату в дальній частині будинку.
Дружина ставилася до неї приязно. Вони вміли спілкуватися. Вони знайшли спільні теми. Вони говорили про те, що ми з Меріан не обговорювали або я ухилявся від відповіді, коли Меріан запитувала про колишніх дівчат, скажімо, чи про те, як я уживався з братом. Дошкульні дрібнички, про які Меріан полюбляла питати. У вісім років я зламав руку, впавши з дерева. Про таке вони й говорили.
Із мерехтливої бронзової вежі, мого місця роботи, я любив вдивлятися в темно-брунатні пагорби та кряжі, які окреслювали краєвид на північному сході. Можливо, за вікном було сорок два градуси. А може, й усі сорок три або чотири, і я намагався прозирнути повз різнорідні милі приземкуватих квадратних споруд, де ремонтують слухові апарати чи купують обладнання для басейну, самовідтворювана відстань, яку я долав щодня, кажучи собі, як люблю це місце з його діловим шерехом і офісними вежами, відокремленими пустками, парками з біговими доріжками та грибним кільцем пагорбів, житловими вулицями з олеандрами, пальмами та стовбурами дерев, вибілених вапном, — білими на сонці.
Ми привезли її зі Сходу. Ми витягли її зі щоденної драми насилля, лементу, таблоїдної жорстокості й відповідної спокути, і того, яке місто важке, яке місто погане і яке місто гарне для туристки з Міссурі, що може лишити свою сумочку в таксі, і ми розмістили її в затишній кімнаті, де вона дивилася телевізор.
Меріан хотіла, щоб я розповідав їй про старі вулиці, вуличні розваги та бійки, про секс у провулках і про дрібні крадіжки. Я розповів їй про авто, ніби й не мало, але вона воліла більшого. Вона хотіла знов і знов чути про страту того, хто став на хибний шлях, члена якоїсь організованої групи, що, як вона уявляла, могла діяти десь поблизу, про те, як куля робить отвір у потилиці й торує собі шлях до мозку. Вона думала, що приїзд матері виділить особливий пікантний смак, якого їй бракувало у спілкуванні з неговірким Ніком. Але моя мати говорила лише про невтішні оцінки, які я, лінюх такий, одержував у школі, та про те, як я у вісім упав з дерева.
92
Лялька з дерева, що символізує дух життєвих сил у релігії та фольклорі індіанців пуебло.
93
Едвард Теллер (1908–2003) — американський фізик-теоретик, відомий як «батько водневої бомби».