І мені подобалося те, як історія лишилася у своїх берегах. Вони відокремили видиму історію. Вони помістили її у клітку, фінансували й вкрили бронзою, дбайливо плекали її в музеях, палацах і меморіальних парках. Решта — просто географія, увесь простір, світло, тіні й мовчазна нерухома спека.
Я пив соєве молоко і пробігав метричну милю. До поясу бігових шортів я чіпляв один десь стограмовий пристрій з дисплеєм, який показував подолану відстань, спалені калорії й довжину кроку. Я тримав ключі від будинку на щиколотці у футлярі, який застібався липучкою. Мені не подобалося бігати, коли ключі дзеленчали в кишені. Футляр на щиколотці — саме те, що треба. Безпосередньо пов’язано з особистою потребою. Я відчував, що у світі розробки нової продукції, торгівлі та складання подарункових каталогів існують люди, які розуміють природу моїх маленьких забаганок і потреб.
Також вони говорили про мого батька. Інша тема, яку вони обговорювали під час безтурботного післяобіднього затишшя. За це вхопилася Меріан, намагаючись заповнити прогалини, розробити пункти плану. Я зазвичай сидів у вітальні й уривчасто прислухався до них крізь настирливу сексуальну пульсацію посудомийної машини. Я напівслухав, дослухався, сховавши обличчя за журналом, чуючи лесувані[94] голоси, що лунали з дальньої кімнати, грона слів, чутних час від часу крізь шум посудомийки й телевізора. Коли мати була в кімнаті, телевізор ніколи не вимикався.
Подорож — важлива складова моєї роботи. Залишаючи дзеркальні поверхні бронзової вежі, люди моделюють себе на когось іншого, на небагатьох, і це природно — повторювати жести або вирази начальника. Уяви молодика або дівчину, уяви молоду жінку, яка вимовляє кілька слів з кінематографічним гангстерським гарчанням. Саме так я зазвичай і робив заради уїдливого комічного ефекту, коли вимагав, щоб роботу виконали вчасно. Я погрожував з придихом, наче з ринви, із самого кутика роту, а потім проминав офіс за день-два і чув, як хтось із моїх помічників розмовляв тим самим голосом.
Ми поставили їй телевізор, зволожувач і туалетний столик, який належав Меріан у часи дівоцтва. Ми витягли з нього речі й вимили, пересріблили дзеркало і рясно начіпляли в шафу вішаків.
Або я піднімав слухавку посеред зустрічі та вдавав, що готовий скалічити колегу, маневр, який завжди викликав у присутніх нещирий сміх. Я намагався сам не сміятися, як Артур Блессінґ, наш головний керівник: із промовистими «ха-ха» і повільним хитанням голови в такт сміху. Подорож машиною чи літаком звільняла мене від сигналів, що відбивалися від кожної вощеної та ляскої поверхні.
Він вийшов по цигарки і так і не повернувся. Таке зазвичай чуєш про людей, які зникають. Фінальна сімейна загадка. Усі сімейні загадки досягають кульмінації в останньому пристрасному полишенні. Мій батько курив «Лакі Страйк». На пачці намальована мішень, однак, зрештою, може, й ні — там немає маленького кола в центрі, яблучка. Коло там велике. Велике червоне коло з білим обводом, потім вужчим брунатним і нарешті тонким чорним, тож, якщо не розширювати визначення «яблучка» або «мішені», то, імовірно, і не охрестиш логотип «Лакі Страйк» мішенню. Але я все одно називаю його мішенню, і до сраки всі визначення.
Меріан вважає їх найголовнішим, що треба враховувати, коли виявляєш до людини гостинність. Якщо вішаків буде замало, то вона думатиме, що їй тут не раді.
Моя фірма займається відходами. Ми — обробники відходів, торговці відходами, космологи відходів. Я подорожую до узбережної техаської низовини та спостерігаю, як люди в місячних скафандрах закопують контейнери з небезпечними відходами в підземні соляні пласти — висхлі залишки мезозойського океану, яким уже мільйони років. Релігійне переконання нашого бізнесу полягає в тому, що ці поклади кам’яної солі не пропустять радіацію. Відходи — це святе. Ми ховаємо відходи з почуттям пошани й остраху. Необхідно поважати те, чого позбуваєшся.
Я бачив чоловіка на Віа делла Спіґа[95], який стояв перед дзеркальною колоною, пригладжуючи обома руками волосся, і те, як він це робив, блиск в очах, трохи віспинок на обличчі, долоні, які направляли волосся, — це лише півсекунди одного дня в Мілані, — одночасно нагадало мені про тисячу різних речей з давніх часів.
94
Лесування — технічний засіб олійного живопису, що полягає в нанесенні тонкого шару фарби на зображення, через який проглядаються шари, накладені нижче.