— Купував і продавав бейсбольні м’ячі. Аж серце крає. Але ж ти ніколи не розповідав, — сказав Сімз.
— Це було доволі давно.
— Я б тебе відмовив.
— Щоб придбати самому, — продовжив Ґлассик.
— Я спеціалізуюся на інших видах відходів. Справжньому складнику світу. Мені треба тонни одноразових підгузків. А не оце меланхолійне барахло з торішнього.
— Не знаю, — знову сказав я.
— От що ти робиш — дістаєш м’яч із шафи та роздивляєшся його? А потім?
— Він розмірковує про його значення, — сказав Ґлассик. — Це предмет з історією. Він розмірковує про поразки. Йому цікаво, чому одному перепадає лиха доля, а іншому найсолодша усмішка фортуни. А ще це чудова річ сама по собі. Старий бейсбольний м’яч? Чудова річ, Сімз. А в цього на додачу такий родовід, якого немає в жодного іншого.
— Його реально киданули, — сказав Сімз. — Має тепер справді нікчемний предмет.
Ми сплатили рахунок і одне за одним почали виходити. Сімз вказав на світлину над шинквасом, один з десятків спортивних знімків. То було нове фото пари сивоголових екс-гравців, зосереджених Томсона і Бранки в темних костюмах на галявинці навпроти Білого дому, а між ними — президент Буш із алюмінієвою битою.
Ми залишили бар і на десять хвилин присіли в ложі компанії, щоб Ґлассик насолодився шумом натовпу. Потім ми спустилися пандусом і попрямували на парковку. Феріш мала кілька запитань про правила інфілд-флаю[99]. Сімз і Ґлассик порозумілися щодо цього, тільки коли ми врешті підійшли до авто. Несподіване благо для «Бі-Бі-Сі».
Я сидів позаду, дивився на місто, яке пропливало за вікном, і думав про Сімза-хлопчака, який біжить вулицею Сент-Луїса. На ньому джинси, закасані на гомілках в опуклі манжети, блідіші за темну бавовняну саржу лицьового боку. Він розмахує руками й кричить, що він — Боббі Томсон.
4
Я сидів з матір’ю в її кімнаті, ми розмовляли, замовкали й дивилися телевізор. Ми замовкали, щоб пригадати. Хтось із нас казав те, що викликало спогади, і ми сиділи разом, переказуючи минуле.
Мати користувалася методом документованого згадування. Вона без жодного задоволення чи смутку називала імена й події, які зависали в повітрі. Часом лише одне слово. Вона казала слово чи фразу, яка стосувалася того, що я не згадував десятиріччями. У згаданому вона не сумнівалася, мандруючи минулим із тою упевненістю, яку не могла застосувати до поточної миті, години або дня тижня. Вона сама з себе глузувала. Який сьогодні день? На месу йти сьогодні чи завтра? Я відвозив її на богослужіння і забирав додому. Моє щотижневе незмінне задоволення. Я вивчив розклад мес і їхні види, тривалість відправи і перевіряв, чи є в неї гроші для скриньки. Ми сиділи в кімнаті й розмовляли. Здавалося, що сентименти їй не властиві. Вона обирала слушну мить, щоб вразити мене чималою силою, будь-яку мить, щось звичайне, але наділене силою, — звичайне лише тоді, коли цього не пережив, якщо тебе там не було, — і я споглядав, як спокійно вона сиділа, якою розважливою була у своїх спогадах.
Я полюбляв розповідати щось своїй малечі. Перлінь — це линва, якою пришвартовують судно. Або про «горбок на підлозі між кімнатами» я казав: «Це називається поріжок для підлоги».
Ми забезпечили її туалетним столиком, кондиціонером і жорстким матрацом, якраз для її спини. Вона називала імена з родинного мартирологу, з книжки про особливі страждання, і ми замовкали й замислювалися. Її волосся, зібране в гульку, ще де-не-де частково каштанове, уже стало жорстке і переливчасте, виблискуючи золотом у яскравому світлі, а ми й далі сиділи в кімнаті з увімкненим телевізором. Я знав, що вона не скаже зайвого та не пригадає легковажне. Тут вона все тримала під контролем, обережно спрямовуючи нас крізь паузи.
Після заворушень у Лос-Анджелесі[100] мій син почав носити лантухуваті шорти, бейсболку козирком назад і кросівки із роздутими язичками. Перед тим він був ні те ні се: сидів у себе за комп’ютером, спокійний хлопчак, якому щойно виповнилося двадцять. Одягався повсякчас у те саме. На співбесіду він одягався так само, як на прогулянку з собакою, — для нього то був один безперервний процес.
Ми проектували сміттєзвалища й ними керували. Ми — сміттєві брокери. Ми організовували перевезення небезпечних відходів через світові океани. Ми були Отцями церкви відходів у всіх їхніх перетвореннях. Я майже згадав, чим займаюся, коли спілкувався з Кларою Сакс у пустелі. Вона відзначалася тим, що перетворювала і поглинала мотлох за власним методом. Але щось змусило мене бути сторожким. Не хотів, щоб вона думала, що я намагаюся підкреслити якусь спорідненість спроб і перспектив.
99
Інфілд-флай (англ.
100
Масові заворушення відбулися 1992 року через соціальні й расові проблеми, внаслідок чого загинуло 53 людини.