У Голландії я відвідав ВАМ, завод з переробки відходів, через який проходять мільйони тонн сміття на рік. У білому «фіаті» я проминув валки багатоповерхових залишків. Проїжджав один височенний ряд, повертав і їхав уздовж наступного, а з конічних відвалів здіймалися хвилі пари, сморід у повітрі забивався в рот, і я відчував його так глибоко, що, здається, через нього тлів мій одяг. Чому я гадав, що народився з цим відчуттям у голові? Чому воно таке особисте? Я питав: «А чому неприємні запахи немовби розповідають щось про нас самих?» Директор компанії возив мене туди й сюди вздовж валків, що парували, і я думав, що будь-який неприємний запах пов’язаний з нами. Ми торуємо собі шлях світом і несподівано виходимо на сцену, середньовічну і сучасну водночас, велике місто висоток зі сміття, пекельний сморід купи всіх зіпсованих і коли-небудь викинутих продуктів, і воно видається тим, що ми несемо все наше життя.
Він був із тих, кого не опишеш, якщо побачиш на місці злочину. Проте після заворушень він надягнув бейсболку «Л. А. Рейдерз»[101] і довжелезну футболку, із кишені якої звисали темні окуляри. Це й усе, що змінилося. Він так і жив у своїй кімнаті, зникнувши серед чипів і дисків, той самий сором’язливий хлопчина, але тепер фізично жвавіший, соціальна істота з ходою мешканця гето.
Ми сиділи в кімнаті й переглядали серіал, мати та я. Він залишав її на деякий час ще до мого народження. Саме тому в мене її прізвище, а не його. Вона думала, що він уже не повернеться, тож, за її словами, сходила до юриста і той щось нашахрував. Суди дотримуються правила про те, що дитина повинна носити прізвище батька до повноліття, а тоді вже може обирати самостійно. Але юрист вишахраював в одного судді виняткове право, і тому в моєму свідоцтві про народження написано «Шей». А потім він повернувся і залишився надовго, років на десять, поки не вийшов за цигарками. Він був людиною нізвідки, казала вона, дещо покірливо, наче то було все, на що, за її розрахунками, для нас могла розщедритися доля, — для неї, мене і мого брата, — або, можливо, я хибно витлумачив її тон, і вона мала на увазі те, звідки він прийшов і куди неминуче зник, використовуючи римований сленг життя.
Повертаючись додому, приземлившись у Скай-Гарборі, я дивувався, як швидко люди розсіюються з будь-якого аеропорту — як ти затиснутий на своєму ряді з трьох чи п’яти сидінь, а потім після посадки затиснутий у проході, коли капітан вимикає попередження про пристебнуті паски безпеки, і ти дістаєш свої речі з горішнього багажного відділення і стоїш у проході, очікуючи на відкриття люку, і ось натовп суне вперед, а там, коли проходиш ворота, ще більший натовп, люди, які сходять по трапу, і ті, хто їх зустрічає, і знову значно більший натовп у зоні видачі багажу та залі очікування, перехрещування ревучих відлунь голосів, оголошення авіа-рейсів і двигуни, які набирають оберти, і натовп, що рухається крізь усе це, люди зі своїми особистими й неповторними речами, міні-пригодами з туалетним приладдям та інтимними предметами одягу, ліками, аспіринами, лосьйонами, порошками та гелями, така неймовірна кількість люду перетинаються одного спекотного посушливого дня десь на краю пустелі, зі вживаною спідньою білизною, зіжмаканою клубком у сумках, і я дивувався, куди вони всі йдуть, навіщо, хто вони і як вони так швидко й загадково розсіюються, як саме неосяжний натовп розпорошується і за хвилини зникає, тягнучи валізи лискучою підлогою.
Я звик говорити з дітьми. Зазвичай я тримав певний предмет і говорив: «Маленький гострокінцевий край у нижній частині тюбика зубної пасти. Він називається закрут».
Ґлісон мертвий, проте присутній з нами в кімнаті, ірландець, як і вона, отаборився в затхлому карцері, одягнутий в уніформу водія автобуса, розмахував руками, як вітряк, перекочуючи жир, єдиний, хто міг її розсмішити. Він виступав пишно, гупаючи кулаком. Ти полетиш на Місяць, Еліс. Найбільше матері подобалося знайоме. Що частіше він повторював репліку, то більше вона сміялася. Вона чекала на такі репліки. Ми чекали разом, і він ніколи нас не зраджував. Ми відчували тоді, як у цій кімнаті Ґлісон ставав значно ближчим. Він виголошував свою репліку, дарував нам щирий сміх, саме той, що потрібен наприкінці дня. Ґлісон ображався. Лупцював кришку столу, ставав навколішки та закидав свою величну голову вгору, до неба. Він був жартом, що містив втрачену історію, — жирний жарт, тупий жарт, жарт про рабина й священника, жарт про молодят, діалектний жарт, ключова фраза, що набагато переживе давнозабутий жарт. Ми почувалися краще з Джекі в кімнаті, прозорим у своєму болю, живим і мертвим в Аризоні.
101
«Лос-Анджелес Рейдерз» (англ.