Я висаджую її та забираю, пересвідчившись, що в неї є гроші для скриньки.
Ми будуємо піраміди з відходів під землею і над нею. Що небезпечніші відходи, то глибше ми намагаємося їх занурити. Слово «плутоній» походить від Плутона, бога мертвих і правителя підземного світу. Вони вивезли його на болота й утилізували, перетворивши на відходи, як ми кажемо зараз або казали, доки не вигадали щось інше.
Я полюбляв квапитися додому з аеропорту й одягати свої спортивні шорти та футболку. Із голосами суфіїв у голові я бігав уздовж водозбірного рівчака й іноді бачив, як злітає літак, увесь у вогнях на підйомі, як і розраховано, і думав про сина Джеффрі, про його дитинство — про дар, який, на його думку, він мав: знищувати літак у небі, володіти простором і матерією, влада і контроль, які диявольськи виникають із проклятої непричетності.
А інколи я висиджую з нею всю месу до кінця, меса відбувалася англійською, яка ж сувора штука, без шепоту й відгомону, утім, найкраща частина мого тижня, я беру її за руку й виводжу з церкви, і вона не маленька, але, здається, маліє, епізодично позбуваючись плоті, — під моєю рукою вона ніби рисовий папір.
Він голився з рушником через плече у сорочці й майці, лезо бриніло, і мені подобався той звук, наждачний папір шкребе його жорстку бороду, помазок у кухлику для гоління, бритва «Джем», рушник через плече і гаряча вода з-під крану — жар, вправність і гостре лезо.
«Домінус вобіскум»[102], — звично казав священник, і ми вирушали з вестибюлю, де кілька дітей наспівували: «Домінік, а ну всип їм». Нащо та латина, якщо не можна спростити формальності до жаргону вуличної тичби?
То було щось із наукової фантастики або фільму жахів, тільки Джефф був надто нерішучий і наляканий, щоб випробувати на світові, навіть коли сестра постійно насвистувала йому повні вуха, підбурюючи підірвати ту штуку. 1
5
Вряди-годи Браян Ґлассик телефонував доволі пізно. Його дзвінки накочували хвилями, пізно вночі, бувало, по чотири рази за вихідні, і про що він говорив, коли телефонував? Звісно, про офіс, порушуючи теми, які не міг вільно обговорити в самій вежі, або ще про останній національний скандал із анатомічними подробицями, чи знов носився з фільмом про стволи й наркоту, змушуючи мене подивитися, — він вважав, що це зміцнює наші дружні стосунки.
А ще то була провокація. Браян вважав, що я надійно захищений, солідний, із будинком і родиною, які оточили мене безпекою, значно впевненіший за нього, старший, ще й переважаю його фізично, бо я був у гарній фізичній формі, і він вважав мене людиною із міцнішого матеріалу, а за його словами — «людиною з прихованою таємницею». І це його неабияк допікало, спонукало прискіпуватися, робити хлоп’ячі ескапади, усілякими способами привертаючи мою увагу.
Коли о певній годині ночі задзеленчав телефон, ми з Меріан перезирнулись: Браян, хто крім нього.
— Не повіриш, де я. Негайно приїжджай. Тут дивовижне місце. Ти єдиний, із ким я хочу цим поділитися. Гайда, — сказав він.
Знайти місце було нелегко. Я кружляв міжштаткою-10 там, де мапа білішає, серед низьких потинькованих будинків із супутниковими тарілками — запчастини тракторів, регулювання дизелів, пісок, каміння і самозахист. Зрештою я помітив купку крамничок, які збігались із Браяновим описом, охайний чистий мінімаркет, рожево-зелений, наче ранчо, три торговельні точки ще зачинені, і я припаркувався біля останньої крамниці ліворуч, єдиної відчиненої, що мала назву «Презикологія».
Помірно неохайне студентство. Вони стоять між полицями, розмовляють, гортають і роздивляються каталоги, читають дрібний шрифт на коробках, тут є й інші, трохи старші за віком чоловіки й жінки, вони мають професії та м’які слакси з великими складками, а ще певну легкість поведінки і самовладання, набір ставлень і цінностей, відомих як спосіб життя.
Браян заштовхав мене в кут, щоб я міг оглянути місцину. Широкі проходи, килимове покриття — м’яке і бліде, а проходи — широкі, на стінах — такі собі фрески, п’ять на кожній з двох довгих стін із зображенням сценок із кафетерія сорокових і п’ятдесятих. Продавець газованки за мармуровим прилавком робить полуничний десерт для кількох дівчат у шкільних светрах і білих гольфах — це перший мурал, матовий, намальований у стилі, що не відповідає часу події, й ефект цікавий і геть непередбачуваний. Браян спостерігав за моєю нижньою щелепою, очікуючи на реакцію. Я чув, як десь на віддалі грала музика, крунер виконував підзабуті шлягери, балади, напевно, серед яких чуєш рядок чи два нерозбірливою італійською, — і все це, як на мене, чудово стишене, непошкоджене впливом і без поблажливого гумору.
102
«Домінус вобіскум» (лат.