Він вдихав на повні груди, намагаючись увібрати аромат, зберегти його повністю, щоб можна було визначити його сутність. Його худа голова палахкотіла червоним півником. Йому здавалося, що так, імовірно, пахне пухирчаста плівка на новому комп’ютері, щойно витягнутому з фабричної упаковки. Чи сама упаковка. Чи комп’ютер. Чи пластикові пакети, які занадто довго зберігалися в морозильнику, збираючи випари фреону. Тепер йому видавалося, що то може бути лікарняний чи лабораторний запах або викид хімічного підприємства. Він не міг вловити напевно. Теплоізоляція стін. Фільтр кондиціонера.
— Я думав, що вони без запаху. Сучасні презервативи, — сказав я. — Хіба коли аромат додають.
— Нові без запаху. А я придбав йому старі дешеві з латексу, які обтискують статевий член, знижують чутливість і неприємно пахнуть. Бо я хочу, щоб він знав ціну розсудливості.
Меріан сиділа в кімнаті Джеффа і дивилася кіно. Телевізор мені довелося налаштувати, щоб й інші в кімнаті могли його дивитися. Його кімната — лігво звіра, його шкура і запах, і мені здавалося, що вона, сидячи там, нахабно втручається в життя іншого виду.
На ній були заношені джинси та стара майка, що звисала спереду, жінка, яка стає красунею з віком, і, як на мене, вона дійсно стає красивішою з плином часу, і ось одного дня це зауважуєш, якось неочікувано й одразу — і це стає подією місцевого значення, яка дивує і спонукає до пліток.
— Коли це ти почала знову курити?
— Стули пельку, — відказала вона.
Я розповів їй про «Презикологію». Стояв у дверях і намагався перекричати телевізор. У неї ніжна шкіра і напористість, яка проявлялась у її рисах, — трохи кутасте обличчя, прямий ніс, темне волосся, жодного натяку на безглуздість, дуже близько до класично американського образу, дещо старомодного і простого, як рельєфно вирізане обличчя на старому бруску мила — «Камей», здається, не певен, — профіль голови жінки із хвилястим волоссям, хоча в Меріан воно пряме.
— Де Джефф?
— Кудись пішов. А я оце дивлюся.
Стоячи у дверях, я розповів їй про День моделювання апартеїду.
Вона сказала:
— А я оце дивлюся.
— Принести чогось? Мені чогось хочеться.
— Тоді принеси мінералку, — сказала вона.
Я пішов на кухню і дістав усе з різних закутків. Налив мінералку у фужер із льодом і кинув скибочку лимона. Витягнув з морозилки запітнілу картопляну горілку і згадав, що хотів їй сказати. Відрізав пів кільця лимонної шкуринки та кинув у келих для портвейну.
Я хотів їй сказати про Браяна.
Якось я пив портвейн, хотів відчути, як це, як звучатиме, келих для портвейну, кріплене вино, а тепер я пив з цього келиха горілку, крижану й опалову, як сироп.
З іншого кінця будинку до мене долинув діалог із фільму.
Її шкіра чиста, як від «Камей», волосся темне і пряме, зазвичай коротке, бо так зручніше. Голос поставлений, глибокий і оксамитовий, голосні округлі, еротичні, особливо по телефону або в темній спальні, із незмінним присмаком бренді або зі злегка гортанними нотками нічного бажання.
Вона колись співала в церковному хорі у своєму місті з Великої десятки[105], як їй подобалося його називати, але кинула співи через якесь приниження, якесь усвідомлене нехтування — як вона ненавидить, коли чує від мене «усвідомлене».
Я подав їй мінералку, і вона щось сказала про Браяна. Я подумав, що так вона могла спробувати випередити мої слова про нього. Вона відчувала їхнє наближення крізь звичне розпізнавання сигналів, що оточують і відчуваються у шлюбі.
— Він порекомендував інший фільм, де всі одне одного перестріляли в дощовій каналізації?
— Отак Браян скидає тягар буття Браяном.
Я пригадав вечірку, де вона сховалася і сміялася в кутку кімнати з чоловіком, якого ми майже не знали, університетським поетом із довгим волоссям із проділом і плямистими зубами — він говорив, вона сміялася, доволі невинно, сказати б, а може, й ні, проте цілком прийнятно, вечірка — це вечірка, та якщо змовини занадто затягуються, хто ж, як не чоловік, має те зауважити? Тож я і сказав їй пізніше. Те трапилося дуже давно, коли ще діти були малі, а Меріан сиділа за кермом без олівця. Я сказав їй пізніше, самовпевнено, бо вважав, що так і треба — говорити з перебільшеним почуттям власної гідності, говорити з глибини свого їства і водночас із себе глузувати, бо оце ж ми й робимо на вечірках.
Я тоді сказав: «Я страждаю на рідкісну хворобу, яка вражає чоловіків Середземномор’я. Називається самоповага».
105
Ідеться про Медісон (Вісконсин), яке переважно очолює десятку найкращих спортивних університетських міст і містечок США.