Він виструнчився, мізкуючи, що скаже, якщо його раптом запитають, чому не ходив до школи. Але він знає, що Роузі його не викаже. Він думає, що знає. Він майже в цьому певен. Йому здається, що він відчуває її відданість крізь стіни, тож іде в кухню, де мати витягає продукти, кладе руку на плече Роузі й зупиняється біля столу, не зводячи очей з яскравих коробок і бляшанок, які мати виставляє на полицях.
Мати каже:
— Скільки разів?
— Що?
— Тобі казати. Не надягай цей светр. Мені треба його відіпрати.
— Замочи його в чомусь сильному, — каже Роузі.
— Огидний светр.
— Віднесеш його в хімчистку, вони повернуть, — каже Роузі. — Відмовляться.
У світі, бач, повно того, що він не мав би робити й одягати. Але, можливо, йому подобається, коли вони шикуються проти нього, це не так, як з братами, які трохи командували, трохи дражнили, але не виявляли такої настирливої зацікавленості, такого нескінченного піклування. Голова сестри витяглася вперед, щоб краще роздивитися його своєрідну випнуту німоту. Йому подобається швидко проводити пальцями по краю вази з фруктами, по заплямованій глазурі, коли книжки Роузі розкидані по столу, фрукти лежать у вазі, а мати щось робить біля плити або шафи, і те, як мати з ним розмовляє, ніколи не дивлячись у його бік, але знаючи, що він там, і варіює голос залежно від його пересування кімнатами. Можливо, він хоче, щоб вони усвідомили його присутність, щоб дозволили йому звіритися зі своєю таємницею.
— Светр у реп’яхах, — каже Роузі. Слово, здається, їй подобається, тому вона вимовляє його з дражливою байдужістю. — Він у реп’яхах через те, що, певно, відвідував якось яблучний сад.
Він пробіг пальцями по внутрішньому краю вази, відчуваючи щось подібне на бризки закругленого матеріалу, пухирчасті шишки викривлень. Мати наказує йому вимити руки. Вона не дивиться на нього, але знає стан його рук, як розташування сонця і місяця. Він, напевно, носій бруду. Замурзане ходило-балакало з планети Бруд.
Вони вечеряють мовчки. Це через те, що батька немає, і він може з’явитися будь-коли, а може і не з’явитися, тож вони в стані мимовільного очікування. Кумедно, що мати протискується у двері, відчиняючи їх плечем, бо тримає магазинні пакети, клунки та гаманець, який носить на довгій поворозці через голову, а буває, ще й тягне валізу з ручкою або відштовхує її зі шляху в проході наче дерев’яною ногою, видаючи тоді ж шість різних звуків, навіть коли нічого не несе, впускаючи із собою до квартири вулиці, підземку, автобуси, увесь гамір і натруджену подорож із передмістя до центру, у цьому вся його мати, а батько звик заслизати непомітно, стане і виблискує очима, приклеївшись до стіни, наче увійшов не в ті двері та має зрозуміти причини своєї помилки.
Мати в нього висока, трохи кривенька і дужа. Він знає, бо піднімав речі, які вона носила, він чотири марші піднімався з речами, які вона часто тягала з кам’яним лицем, — і треба аж пів хвилини, щоб змусити її незвиклі м’язи розтягнутися в усмішці.
Вона каже:
— Я бачила того чоловіка, що проповідує на вулиці. Щодня на тому самому місці.
— Я теж, — каже Коттер.
— Я кажу собі: у цього чоловіка є життя, навіть якщо ми того не можемо уявити. Чоловік кудись ходить додому. Але куди він ходить? Як живе? Я намагаюся уявити, що він робить, коли не проповідує.
Роузі каже:
— Я бачу таких людей у багатьох місцях.
— Але цей чоловік постійний. Місце не змінює. Я не думаю, що він переймається, чи його слухають. Він проповідує до проїжджих машин.
— І що він проповідує?
— Що про той день і годину ніхто не знає. Здається, росіяни випробували атомну бомбу. Тож про той день і годину ніхто не знає. Про це повідомили в новинах.
Роузі каже:
— Мене це не обходить.
— Мене обходило, доки не почала підніматися сходами з цими пакетами. Думала, плечі вискочать із суглобів.
— Тепер уже гаразд, — каже Роузі.
— Та я стояла і слухала. Маю визнати. Уперше я слухала цього чоловіка.
— Він завжди там, — каже Коттер.
— Уперше я слухала. Про той день і годину ніхто не знає. Думаю, це Матей, двадцять четверта[107].
— Мене це не обходить, — каже Роузі.
— Але ж у чоловіка є життя, і для мене загадка, як він його проживає.
— Люди завжди проповідують, — каже Роузі.
— Той його одяг. Сором та й годі. Він же не божевільний. Він знає писання.
— Можна знати писання, — каже Коттер. — Є люди, які знають писання, і водночас вони геть божевільні.