— Ти висока, авжеж?
Він так підозріливо запитав, наче вона це приховувала.
— Не вища за тебе.
— Моя дружина низенька. Ви знайомі?
— Не певна.
— Їй кортить, щоб наступного місяця я взяв її з собою до Нью-Йорка. Мені треба проконсультуватися з інженерами сміттєзвалища «Фрешкіллз»[108], такий собі Кінґ-Конґ серед американських сміттєвих гір.
— Ніку подобається така робота?
— Ти в мене питаєш? — запитує вона.
— Так, я питаю в тебе.
— Думаю, йому подобається більше, ніж мені. Думаю, він думає про неї в чистіших термінах. Ідеї та принципи. Бо такий уже Нік — технології, логіка, естетика. А я — ґрінґо з обмеженим світоглядом.
— Ви переїжджаєте в новий штаб. Може, сприятиме підвищенню самоповаги.
— Так, у велику бронзову вежу. Наче якась інвестиційна компанія або медіагігант. Звісно, споруда скидається на геометричну купу лайна, але ж доречно, хіба ні?
У майже порожній кімнаті чоловік приніс їм питво, і вони заглибились у меню, розмовляли та вивчали його, хоча насправді — вивчали й відразу забували. Меріан відчувала приємну кусливість джину і не могла зрозуміти, чому з Браяном так легко спілкуватися. Вона думала, що він переважно живе в страху, але не намагається приховувати це від жінок, принаймні деяких, можливо, від тієї однієї рідкісної жінки, яку він випадково зустрічає за сотню миль від дому, і він, катуючи себе, аж зі шкіри пнеться від чесності й самокритичності, від усього того, що зазвичай не показує перед хлопцями.
Можливо, щоб віддячити. Бо хіба не тому вона розповіла йому історію про собаку, щоб похизуватися своїми сповідальними навичками. Вони випили ще і замовили страви.
— Собака гавкав і безупинно скавчав, Д’юкі, але діти були малі та його любили, а він гавкав, вищав, гасав кімнатами, дзявкав на інших дітлахів, сусіди скаржилися, і я вирішила його комусь потайки віддати, але ніхто не брав, тож урешті-решт у пориві — це жахливо, навіщо я тобі це розповідаю?
— Бо історія тебе не відпускає. Бо ти бачиш у мене в очах співчуття.
— Так, у несамовитому пориві. Я переконала себе, що собака нещасний і хворий, страждає від чогось невиліковного, і завезла його на 85-ту, здається, туди, униз повз якусь дамбу в голу кам’яну пустелю, значно далі, аніж того вимагалося, але я їхала і їхала і зрештою зупинила автівку, відчинила дверцята і висадила Д’юкі на землю, а потім повернулася додому і сказала Лейні: «Люба, собака забіг, мені дуже шкода». Але на цьому я не зупинилася. Я злетіла з котушок. Я почала їздити з обома дітьми по вулицях, день за днем, вигукуючи з вікна: «Д’юкі, Д’юкі», і це не відпускає мене, так, наче то лише сон, а потім полегшено розумієш, що нічого не сталося.
— І тоді розумієш, що таки сталося.
Браян був у захваті від її історії, тож і вона сама, імовірно, відчула подібне, у цьому і суть.
— Опівдні ми довго їздили вимерлими літніми вулицями. Я й досі чую їхні голоси. «Д’юкі, Д’юкі.» Їм було п’ять і три, здається. Кличуть з вікон свого собаку.
Вона була ладна чи то розсміятися, чи то розплакатися, дивлячись на Браянову пику, що аж сяяла від задоволення, і, відчуваючи біль і сором за свій вчинок, курила, не доївши страву, у порожній залі із зіпсованим кондиціонером. Він сказав:
— Д’юкі, Д’юкі.
— Насправді Д’юкіно. Маленький Д’юк. Ім’я придумав Нік. Ти знаєш, що він наполовину італієць?
— Наш Нік? Відколи це?
— Хіба по обличчю не видно?
— Я чую це в тому його голосі.
— Якому голосі?
— Гангстера, який погрожує.
— Якого ще гангстера?
— Він імітує голос гангстера. Професійно, стереотипно, доволі кумедно.
— Коли вже згадали минуле, — сказала вона. — Але якщо це надто особисте, можеш не відповідати. У тебе в дитинстві був кролик?
Вони гарно проводили час разом. Коли він говорив, вона ловила себе на тому, що перебирає відповіді, готуючи їх, одну за одною, а іноді нетерпляче перебиваючи, щоб побачити, як прояснювалося його обличчя. Вона розповіла йому про те, що в школі грала в хокей на траві і зараз їй цього бракує. А ще їй бракує тієї води, яку вона пила з садового шлангу. Бракує матері й батька, сильніше, ніж будь-коли, вони померли дев’ять і шість років тому, і з ними вона тепер відчувала дуже міцний зв’язок, вони так глибоко перебували в її житті, що вона повністю розуміла людей, які бачать привидів і розмовляють із померлими. У неї був садовий шланг, але вона не пила з нього сама і не дозволяла дітям, і в цьому, власне, і полягала різниця: не стільки в тих речах, що вона втратила, а в тому знанні, яке ставало недовірливим і пильним. Вона розповіла йому, що їй бракувало цигарок, хоча вона так і не змогла кинути.
108
Сміттєзвалище на Стейтен-Айленді (передмістя Нью-Йорка), яке охоплювало територію у 890 гектарів і було найбільшим у світі (проіснувало від 1948 до 2001 р.), Щодня туди привозили 29 тис. тонн сміття.