— Холодна війна? Не бачу, щоб вона скинула оберти. А якщо й так, гаразд. Був би щасливий.
— Дайте я поясню те, що ви, можливо, прогледіли.
Марвін сидів у кріслі коло старої скрині для екіпіровки з трафаретним написом «Бостон Ред Стокінз»[112]. Він жестом указав на стілець по інший бік скрині, і Браян підійшов і сів.
— Вам треба, щоб лідери обох сторін підтримували холодну війну. Одна стала штука. Щира, надійна. Бо коли напруга і протистояння дійдуть кінця, саме тоді розпочнеться ваш найгірший кошмар. Уся міць і страх держави сочитимуться з вашої системи кровообігу. Ви вже не будете головною… Що це я хотів сказати?
— Я не певен.
— Точкою відліку. Бо ринуть інші сили, вимогливі й викличні. Холодна війна — ваш друг. Вам вона потрібна, щоб бути на вершині.
— На якій вершині?
— Не знаєте, на якій вершині? Не знаєте, що все це пов’язане з вашим пануванням у світі? Ви бачите, що відбувається в Англії? Сорок тисяч жінок оточили кільцем авіабазу, протестуючи проти бомб і ракет. Деякі з них — то чоловіки в сукнях. А ще в них там буддисти б’ють у барабани.
Браян не знав, що на це відповісти. Йому б хотілося поговорити про старих бейсболістів, розміри стадіонів, про прізвиська і містечка нижчої ліги. Тому він і приїхав: здатися в полон жаданню, почути, як господар переказує анекдоти, усі передані історійки про найбезглуздіші помилки та гучні сварки, дуелі пітчерів, що тривають до сутінок, історії, які Марвін збирає вже пів століття, — глибинний ерос пам’яті, що виокремлює бейсбол з інших видів спорту.
Марвін сидів, витріщившись на табло, і його сигара трохи розлізлася на кінчику.
— Я думав, що ми поговоримо про бейсбол.
— Ми про нього і говоримо. Це і є бейсбол. Бачите годинник? — запитав Марвін. — Зупинився о третій годині п’ятдесят вісім хвилин. Чому? Хіба це тому, що Томсон вибив гоум-ран у Бранке?
Він так і сказав — «Бранке».
— Чи тому, що того дня ми з’ясували, що росіяни випробували атомну бомбу. Знаєте, що було незвичним на тій грі?
— Що? — запитав Браян.
— Двадцять тисяч порожніх місць. Знаєте чому?
— Чому?
— Ви розсмієтеся мені просто в очі.
— Ні.
— Усе гаразд. Ви мій гість. Я хочу, щоб ви почувалися, як удома.
— Чому ж стільки порожніх місць на найважливішій грі року?
— Багатьох років, — уточнив Марвін.
— Багатьох років.
— Бо певним подіям притаманний несвідомий страх. Десь у душі я думаю, що люди відчували в повітрі катастрофу. Не пов’язану з тим, хто виграє або програє. Якусь жахливу силу, яка вигубить… слово хоч те?
— Вигубить.
— Вигубить. Яка вигубить усю сутність гри. Ви маєте зрозуміти, що всі п’ятдесяті люди лишалися вдома. Ми виходили надвір, тільки коли треба було кудись їхати машиною. У міських парках не було так повно людей, як стане пізніше. Лицарі в обладунках стояли в порожніх залах музеїв, де чергував один заспаний охоронець на кожні сім сторіч.
— Інакше кажучи…
— Інакше кажучи, панувало потайне переконання, що краще лишатися вдома. Бо в повітрі зависла загроза.
— І ви кажете, що люди інтуїтивно відчували: саме того дня щось станеться.
— Ніби вони знали. Вони відчували, що є зв’язок між цією грою і якоюсь приголомшливою подією, що могла відбутися в іншій частині світу.
— Під час саме цієї гри.
— Так, не раніше і не пізніше. Бо то була гра «все або нічого» між двома найлютішими супротивниками в місті. Люди передчували, що ця гра стосується чогось значно більшого. У голові в них вирувало: я хочу піти та побути у великому натовпі, у найгіршому місці, якщо станеться щось жахливе, чи краще залишуся вдома із сім’єю і найновішим телевізором у корпусі з кленового шпону, на що здоровий глузд підказує «так».
На свій подив, Браян не заперечив цю теорію. Необов’язково повірив, але й не відкинув. Він тимчасово повірив у це тут опівдні, у цій кімнаті, розташованій нижче рівня вулиці в дерев’яному будинку будньої днини в Кліффсайд-Парку в Нью-Джерсі. Така вона — лірична правда, що вийшла з вуст Марвіна Ланді й досягла середнього вуха Браяна, недоведена правда, неприпустима і віддалена правда, але й не скажеш, що геть неісторична чи без певних нюансів внутрішньої автентичної оповіді.
Марвін сказав:
— Усе це цікаво, бо, коли вони створили атомну бомбу, послухай-но, вони зробили радіоактивне осердя того самого розміру, що і бейсбольний м’яч.
— Я завжди вважав, що завбільшки з грейпфрут.
— Згідно з правилами, офіційний бейсбольний м’яч Головної ліги повинен мати не менше ніж 23 сантиметри в обсязі.
112
«Бостон Ред Стокінз» (англ.