Расс Годжес, коментуючи середні інінґи, переходить на телевізійний бік кабінки, говорячи менше і керуючись діями на моніторі. Між інінґами статистик частує його шматком сандвіча з куркою, принесеним на полуденок.
Він каже Рассу:
— Вигляд у тебе якийсь смутний…
— Я й не знав, що взагалі маю вигляд. Будь-який. Сил не стає мати вигляд. Може, то через запалі очі.
— Задумливий, — каже статистик.
Це правда, яку він і сам знає, Расс смутний і пливе за течією, і це до біса дивно, той цілоденний настрій, схилена спина, стара риплива розслаблена спина, як у сивочолого чоловіка в кріслі-гойдалці.
— Це курка з чим?
— Певно, майонез.
— Слухай, сміх та й годі, — каже Расс, — але вигляд мого обличчя — то через Шарлотт[37]…
— Панянку чи місто?
— Однозначно місто. Я багато років просидів у студії, відтворюючи ігри великої ліги. Десь на задньому плані тріскотить телеграфний жук[38], а патякало Годжес вигадує дев’яносто дев’ять відсотків подій. І скажу тобі дещо, чесне бойскаутське. Знаю, звучить неправдоподібно, але зазвичай я там сидів і мріяв коментувати справжній бейсбол з кабінки на «Поло Ґраундз» у Нью-Йорку.
— Справжній бейсбол.
— Той, що відбувається під сонцем.
Хтось дає тобі шматок паперу, заповнений літерами й цифрами, і ти мусиш зробити з цього матч. Створюєш погоду, надаєш плоть гравцям, змушуєш їх пітніти, буркотіти й підсмикувати штани, і дивовижно, думає Расс, яку колотнечу, літо і куряву розум може примудритися здійняти з однієї латинської літери на папері.
— Маґлі[39] подає керв[40], тут вам не нижча ліга, — каже він у мікрофон. Коли він коментував примарні ігри, йому подобалося задіювати трибуни, вигадуючи дитину, що женеться за м’ячем, що вилетів за межі поля, рудого, наче морква, хлопця з чуприною (немає мені сорому), який підбирає м’яч і тримає його над головою, цю півторастограмову кульку з корку, гуми, пряжі, кінської шкури та спіральних швів, сувенірний бейсбольний м’яч, як не крути, безцінна річ, що, здається, повторює всю історію гри щоразу, як його подають, б’ють чи торкаються.
Він кладе останній шматок сандвіча до рота, облизує великий палець і згадує, де він — дуже далеко від кімнати без вікон з телеграфістом і повідомленнями, кодованими морзянкою.
З іншого боку радіорубки звукорежисер питає:
— Читав оте про Айнштайна в газеті за минулий тиждень?
Технік перепитує:
— Який Айнштайн?
— Альберт, отой патлатий. Один репортер попросив його математично обчислити гонитву за вимпелом у бейсбольному чемпіонаті. Ну, знаєш, одна команда так багато виграє матчів, які лишилися, інші команди виграють ту чи ту кількість. Тут же безліч можливостей! Хто дійде до фіналу?
— Та що він у біса знає?
— Вочевидь, небагато. Минулої п’ятниці він поставив на те, що «Доджерз» усунуть «Джаєнтс».
Технік крізь ковдру розмовляє зі своїм колегою з КМОХ. Нововведена ковдра змушує чоловіків розмовляти тюремним жаргоном. Коли вони переключаються на говірку чорних, звукорежисер каже їм припинити, але невдовзі вони знову беруться за своє, ніби двійко негрів, що пихкають косячками й бурмочуть у якомусь накуреному підвалі. Але, звісно, не так голосно, щоб підхопив мікрофон. Навколишній гамір, наче випадкове гудіння даґаута, — скоромовка, гущина, продовження матча. Унизу в ложах біля поля вони хочуть, щоб Ґлісон сказав: «Ви кльо-кльо-кльова юрба».
Расс повертається назад на бік радіо після того, як у шостому інінґу «Джаєнтс» і далі відстають на один ран у рахунку на своїх подачах. Він радіє, що не має термометра, бо тоді міг би спокуситися і ним скористатися, і це б його підкосило. Погода сьогодні, хвалити Бога, м’яка, а дощ затримується.
Звукорежисер каже:
— Повертаєшся до ефіру, Рассе?
— Сподіваюсь, ефір не треба буде закривати. Моя гортань ніби в лещатах.
— Друже, це радіо. Його не закрити. Подумай про те, що там. Вони стискають в обіймах свої маленькі приймачі.
— Легше не стало.
— Вони, чорт забирай, припадають над своїми радіо. Ти як Марроу[41] з Лондона.
— Дякую, Але.
— Бережи голос.
— Намагаюся щосили.
— Гра скрізь. Телетайпи для передачі Доу-Джонса разом з фондовими індексами вистукують рахунок. Кожен бар у місті, гарантую. Вони проносять радіо в зали засідань, як контрабанду. Я чув, що у «Шраффтс»[42] вони переривають фонову музичку, щоб дати рахунок.
— Усі ці милі ґречні панянки з сандвічами та в однакових кардиганах і джемперах.
37
Шарлотт — найбільше місто в штаті Північна Кароліна, де Расс працював спортивним редактором до жовтня 1941 року.
39
Сальваторе «Сал» Маґлі (1917–1992) — пітчер, який виступав за «Джаєнтс» у 1945, 1950–1955 роках.
40
Керв (англ.
41
Едвард Марроу (1908–1965) — американський теле- і радіожурналіст, засновник радіожурналістики, один з перших ведучих новин на телебаченні. Від 1937 року працював у Лондоні на CBS, де під час Другої світової війни був найвідомішим коментатором і автором новаторських прямих включень і «живих» репортажів.