Він провадив далі:
— Часом я сідаю в потяг і їду в центр. Там є шаховий клуб, який водночас і кав’ярня, у Гринвіч-Віллидж, граю одну-дві партії. Програю, але не переймаюся. Або граю тут на спортивному майданчику з сусідом. На лаві. Дітлахи нам не заважають.
— Я не граю, — сказав Метт беземоційним голосом.
— Мене цікавив твій батько. Він навчив тебе, як ходити, але цікаво, чи був він серйозним гравцем. Я не досить добре його знав, щоб запитати, будь-що запитати. Він був людиною, яка не заохочує, скажімо так, допити.
Очі заметушилися, наче газована вода.
— Він трохи мене навчав. Ми практикували дебюти та грали багато партій. Також заради забавки грали у швидкі шахи. Він називав це швидкісний проїзд.
Коли батько вийшов по цигарки, Метті саме закінчував перший клас. Він знайшов книжку шахових задач, яку Джиммі тримав у письмовому столі. Надважливе відкриття, і він вивчав книжку сам, сідав перед шахівницею, клітини й фігури, аматор-дроворуб. Зазвичай брат, заходячи до кімнати, збивав фігури з дошки й мовчки виходив. А Метті збирав фігури та розставляв їх на дошці саме так, як вони розташовувалися до цього. Він вивчав захист чорними. Брат заходив, збивав фігури з дошки та знову виходив.
— Твоя мати до мене зверталася. Але з тобою був клопіт, — сказав Бронзіні. — Щоб дати тобі раду, я потребував допомоги.
— Некерований.
— Мінливий, так, і дуже швидко забував мої поради. Звісно, ти бачив те, чого не бачив я. Ти мав видатні навички й інтуїцію. Мене це неабияк тішило і водночас змушувало приборкувати власну пиху. Мені бракувало глибокого відчуття гри, як у справжнього майстра.
— Як команда ми, можливо, були дещо нестабільні. Але ми спромоглися протриматися кілька років. Відчули трохи смак слави, Альберте. Кажу вам, мені не подобається той хлопчисько. Не люблю про нього згадувати.
— Вряди-годи я вивчаю теорію. Читаю потроху історію гри. Особистість гри. Шахи — гра неймовірної ворожості.
— Я зненавидів мову, — сказав Метт. — Ти трощиш супротивника. Ніяких перемог або поразок. Ти його трощиш. Ти зводиш його нанівець. Ти позбавляєш його гідності, мужності, жіночності, ти руйнуєш його, ти виставляєш його перед людьми як нижчу істоту. А потім зловтішаєшся йому в обличчя. Усе, що давало мені таке неприховане задоволення, я зненавидів.
— Бо почав програвати, — сказав Альберт.
Звісно, то була правда, і Метт розсміявся. Уся зосереджена міць, усе вибухове чорно-біле життя шахівниці, автократична краса перемоги, повні груди неприхованої пихи — він перемагав чоловіків, хлопчаків, стариганів і мудреців, енергійних і швидких, богемних поетів, дружніх і смердючих. Але потім, у десять чи одинадцять років, він зауважив, що його гострота розуму почала блякнути, він кілька разів програв і страждав через те, що все помінялося місцями, а потім відчув себе знесиленим і розм’як.
— З’явилася конкуренція. Ми знайшли для тебе кращих супротивників.
— І я пригальмував.
— Твоє зростання наштовхнулося на стіну. Не на стіну. Але воно вже не зростало експоненціально.
Метт визирнув на спортмайданчик, здивований його занедбаністю, баскетбольний майданчик вибоїстий і порожній, де лишився висіти самий щит. А просто під ним старе поле для бочче геть поросло бур’яном. Усе спорожніло. Угорі, на другому рівні, поле для софтболу порожнє і розпечене, важка спекотна млявість, темна поверхня виблискує битим склом, два чи три чоловіки, тепер він їх угледів, стоять біля огорожі на лівому полі в певних позах один проти одного, наче між ними має статися смертельний двобій зі спагеті-вестернів, худорляві, безіменні, неголені — він подумав, що навряд чи таке поняття, як-от «середня тривалість життя», входить до їхнього лексикону.
Він сказав:
— Я часто тут гуляю. Заплутана штука, ловлю себе на думці, що намагаюсь опиратися стандартній реакції.
— Ти не хочеш бути ошелешеним. Ти не бажаєш когось звинувачувати. Але ти ходиш вулицями минулого.
— Так.
— Ти бачив свій будинок. Усе занехаяне. Пустир за колючим дротом.
— Так.
— Чоловіки. Хто ж там вештається навколо? Біднота. Вони пригнічують.
— Так, — сказав Метт.
— Це були твої вулиці. Цікавий обряд посвячення, так? Відвідування старих місць. Спочатку дивуєшся, як жив у цій тисняві та не скаржився. Вулиці стали вужчими, будинки нижчими за ті, що пам’ятаєш. Наче повернення до Ліліпутії. Подумай про кімнати. Про крихітну ванну кімнату, одну на всіх, одну на всю сім’ю, дідуся-бабусю, дядька, трохи u’pazz’[114]. Але що ще ти бачиш? Людей, на яких заледве поглянеш. Спробуй-но їх роздивитися. Не зможеш.