— Навіть не намагалися.
Отакий він — дух Нью-Йорка. Едді Роблз з мініатюрними шахами, що вправлявся в ходах о другій ранку у своїй кабінці з продажу жетонів, і не думайте, що люди не зазирали в його віконечко, пропонуючи зіграти партію, і не думайте, що він не грав із ними, бо таки грав, сховавшись за п’ятьма шарами куленепробивного скла, доки потяги зі свистом мчали в ніч.
— Ніколи не спадало на думку, що саме сьогодні мене пограбують. Ніколи. І цього ніколи не ставалося. Якось жінка наблювала мені в щілину. Моя найгірша халепа. Я ніколи не замислювався, що робитиму, якщо мене спробують пограбувати. Така в мене психологія: якщо заплануєш, то воно станеться. Вона поклала руки на виступ, і на тобі.
— Посеред ночі?
— Лише вона і я. Як треба поблювати, чом би не зробити те на рейки? Вона і я самі на станції, вона блює просто в щілину для монет, наче саме для цього та щілина і призначена.
Він увімкнув машинку й поголив йому потилицю. Він опустився нижче рушника і комірця сорочки й поголив волосся, що росло на плечах. Він завершив із шиєю, змів волосся щіткою і запитав Мерседес, чи є в неї тальк, єдине, чого він не мав у сигарній коробці, і подумки відзначив, що наступного разу треба поповнити запас.
Космічне поховання. Він згадав інверсійні сліди в блакитному небі над океаном, певно, два роки тому — як у різні боки розлетілись уламки ступенів ракети-носія, і в нерухомому повітрі наче зависла літера «У». Слід якийсь час залишався цілим, астронавти впали в море, хоча водночас залишилися там, угорі, поховані в застиглому диму, і він лежав із розплющеними очима вночі й дивився на бездонне небо Атлантики та думав, що ця смерть була чистою і ширяла в піднебессі, щось піднесене, перехід бентежного тіла в пару і полум’я, високо над світом, залишивши по собі «У», що означає «умерти молодим».
Він не був певен, що люди хочуть це бачити. Бачити крах систем життєзабезпечення і людське страждання. Але краса, висока віра в космос — як такі якості можна поєднати зі смертю? Семеро чоловіків і жінок. Їхня і наша краса, не побачена до того під час сотні тріумфів, проявились у невдалій місії. Апофеоз. Так, вони, створені за образом Божим, трансформувались у тих пасмах лебединого пуху в єдиних богів, яких він визнавав, поетичних і швидкоплинних. Він зрозумів, що цей досвід важливіший за прогулянку на Місяці. То було дуже зворушливо, але й трохи скидалося на радіозв’язок із чужими подіями, рухами, що скидалися на комп’ютеризовані, і він так ніколи й не зміг вважати цілковитою нісенітницею підозри старої параноїдальної еліти, війська старих сивочолих гуркхів[115], що оце все інсценували на ранчо неподалік від Лас-Веґаса.
Навесні вони досі були там, Альберт і Лора. І як взагалі його сестра не злягла з якоюсь злощасною хворобою? Сидиш собі, даєш тілу слабнути й марніти, нікуди не ходиш, нікого не бачиш, ні з ким не спілкуєшся, не відчуваєш, як вирує кров від допитливої зацікавленості.
Але він був вдячним їй за те, що вона жила разом із ним. Поруч з ним завжди була жінка, принаймні одна, жінка або дівчина, яка розділяла з ним ванну кімнату, кухню, а колись давно — і ліжко. Йому потрібне таке товариство. Жінки з їхньою гордістю часом, з їхнім енергійним відчуттям майбутнього. Він одружився на єврейці й кохав її, але він не входив у плани Клари на майбутнє. Він піклувався про свою матір, балакучу католичку, вірну старосвітським звичаям, яка одягала скапулярій, хрестилася і торкалася губами суглоба великого пальця, і він любив її та був поруч, коли вона помирала. Він виховав доньку так, щоб вона сама заправляла своєю долею, була гідною людиною поза дотриманням релігійних обрядів, і він дуже сильно її любив, вона тепер мешкала у Вермонті. І свою сестру, яка в минулому то виринала звідкілясь, то знову кудись зникала, але завжди якось надприродно його знала, дивлячись просто в його неприкрашене серце, і він любив її, попри всі непевні причини, через які любиш сестру, а ще тому, що вона ущільнила своє життя до кількох зауважень, які йому видавалися зворушливими.
Він мав переносний, колись елегантний грамофон, найновішу розробку. Тепер він був пошарпаний і присадкуватий, але й досі через стільки років на ньому можна було слухати музику. Він знайшов платівку, яку шукав, витер вінілову поверхню спеціальною м’якою серветкою і вправним рухом настромив її на вісь. Сен-Санс, звуки фортепіано, ніжні й задумливі, перехід від шаленого темпу розкішних страждань опер Бронзіні, сенсацій бульварної преси, від яких розколюються чашки. Він обернувся, щоб упевнитися, що Лора тут, безформна маса в кріслі, голова спочиває на в’язаному чохлі, а обличчя підвела на звук акордів. Він клацнув тумблером і побачив, як піднявся звукознімач і платівка сповзла, сіпнулась і плавно зісковзнула на диск. Потім звукознімач змістився вбік, і диск почав обертатися, і вся ця послідовність зі старанно поєднаних рухів із шумом, паузами та коливаннями, безглуздими затримками, здається, перенесла його в забутий механічний вік годинників із маятниками й автомобілів із заводною ручкою.
115
Гуркхи (ґуркги, гурки) — війська Великої Британії й Індії, які набирають із непальських добровольців.