Пізніше він увійшов у порожню церкву і сів в останньому ряду, щоб провести мить сам на сам із Едді Роблзом. Голуб пролетів через поперечний неф і всівся на край обертового вікна поруч із комплектом свічок. Він обожнював цю стару церкву. Коринфські колони та святі в нішах. Запалені свічки в рожевих скляних підставках. Район змінюється, а церква залишається тією самою. У наступні дні після того, як скінчилася служба по Едді, він знову зрозумів, як втрата товариша, як будь-яка втрата була елементом того, що Клара пішла, повторюючи той удар і спустошення.
Голуб знову злетів, пурхаючи вгорі поблизу бані. Він подумав і згадав, що то ж Святий Дух набував óбразу голуба, хіба ні? Він вважав, що кожен дух — святий, але вкажіть мені той дух перед тим, як я стану на коліна. Він усе ж таки любив сидіти тут на самоті, міркувати й тужити серед архітектурних деталей, віри з каменю і дерева та фарби, змішаної у склі.
Коли Клара пішла від нього, щось вивільнилось, пишномовство, безсловесний голос, що збурював почуття, такі різні, заплутані й рідні, такі стійкі до розлуки й дослідів, що він почувався безпорадним перед тією навалою. Воно ставало на заваді життю. Він зневірився в тій людині, якою мав бути, тихомовній, добромовній, доволі поміркованій. Ох і сука, хай так і негідно про неї думати. Врешті-решт, рідна сестра втримала його від відчаю, інший голос, жінка, приречена на самозаглиблення, яка любить його дивною любов’ю.
Йому треба пройтися, розім’яти м’язи, тож він вийшов на вулицю. Так, люди розмовляють, їдять, місцеві покупці, вони приходять зі своїх районів, інших округів, із машин, припаркованих у два ряди, і досі відчувається коронарне биття найближчих вулиць. Він пішов на захід через Артур-авеню, а потім обережно зрізав на північ, пішовши старим маршрутом, якого віднедавна зрікся, до школи, де вчителював тридцять років.
Едді помер, Мерседес тепер у Пуерто-Рико. Зупинишся, помреш і ти.
Коли він вийшов на вулицю по той бік школи, то здивувався, побачивши, що дорожній рух на ній перекрили. Вулиця для дитячих розваг, на тротуарі фарбою позначили ігрові майданчики, пронумеровані квадратики для гри в класи та скеллі[116], бази для слепболу[117] — Альберт був у захваті. Він думав, що давня традиція перекривати вулиці для дитячих ігор назавжди лишилася в минулому, похована в десятиріччях, розумовий відголосок того життя, де ще не панували автомобілі та вантажівки. Він зупинився подивитися на гру дітлахів, тримаючи ціпок горизонтально на рівні паска, наче вчепившись у стадіонне поруччя. Малі діти, стрункі та швидкі, й у деяких голосах він чув ямайську модуляцію, і дівчинка з рябою шкірою, з Малайзії або, припустив він, Південної Індії, яка стрибала в класи зі стриманою спритністю, обертаючись у повітрі з таким економним порухом, що волосся майже не здіймалося — її бронзова шкіра то темнішала, то світлішала, а під очима вона була оливково-сіра. Він хотів зупинити її у стрибку, зупинити все на пів секунди: атомні годинники, біологічні годинники, мікросвіт, у якому фізики вишукують час, — а потім запустити навспак, стрибок дівчини, рух життя, надати всім можливість зробити все знову. Він пригадав слово, що означало «зробити все знову», слово, що діти вигукували під час гри, яку перепинила раптова машина або жінка з дитячим візком, яка переходила дорогу. Хтось кричав «ін-дю-ха»[118]. Ін-дю-ха або ін-дус-ка, точно не скажеш. Індіаночка в кросівках і джинсах.
Зух зміг і знов переміг[119]. Отак казав хлопчак, коли мав нагоду вдруге спробувати і робив те, на чому його перепинили. Вибивав гоум-ран, буцав бляшанку чи крізь риштаковий пил кидав кульку в ціль. Зух зміг і знов переміг.
Він побачив торговця, що з відкритої бокової панелі фургона продавав цукрову тростину, манго в дерев’яних ящиках і високі тростини, перев’язані шпагатом. Дещо покращується, подумав Альберт. Бібліотека, вулиця для дитячих розваг — усе квартал за кварталом підбурювало його бути оптимістичним.
Проте що значить «зроби знову»? Він не бажав втрачати душу через компроміси, другі спроби, що вивернуть його навиворіт. І хай там як, але ми, зрештою, не залежимо від часу. Є баланс, рівновага між часовим континуумом і буттям людини, нашим тлінним соматично-психічним жмутком. Час урешті-решт нас перемагає, щира правда, але він залежить від нас. Ми носимо його у своїх м’язах і генах, передаємо наступному поколінню створінь часового фактору, нашим карооким донькам і клаповухим синам, бо як інакше триватиме світ. Начхати на часових теоретиків, пристрої з цезієм, які вимірюють життя і смерть найменшої сріблястої трильйонної частки секунди. Він вважав, що ми — єдиний вирішальний годинник, наші уми й тіла, проміжні станції розподілу часу. Подумай про це, Айнштайн, мій тезка Альберт.
116
Англ.
117
Англ.
119
Англ.