Утер я сльози і включив воду. Довго мився. Гарячою мився, холодною мився, знову гарячою. Мила цілий шматок змилив. Потім набридло. Виключив душ і чую — тарабанять у двері, і Кирило весело репетує:
— Агов, сталкере, вилізай! Зелененькими пахне!
Зелененькі — це добре. Відчинив я двері, стоїть Кирило голий, в одних трусах, веселий, без жодної меланхолії, і конверт мені простягає.
— Тримай, — каже, — від вдячного людства.
— Начхати мені на твоє людство! Скільки тут?
— Як виняток і за геройську поведінку у небезпечних обставинах — два оклади!
Еге. Так жити можна. Якби мені тут за кожного «порожняка» по два оклади платили, я б Ернеста давним-давно подалі послав.
— Ну як, задоволений? — питає Кирило, а сам сяє, рот до вух.
— Може бути, — кажу. — А ти?
Він нічого не сказав. Обхопив мене за шию, притис до спітнілих своїх грудей, відштовхнув і зник у сусідній кабіні.
— Гей! — кричу я йому вслід. — А Тендер що? Підштаники, мабуть, пере?
— Що ти! Тендера там кореспонденти оточили, ти б на нього подивився, який він поважний... Він їм так усе компетентно викладає....
— Як, — кажу, — викладає?
— Компетентно.
— Добре, — кажу, — сер. Наступного разу прихоплю словник, сер. — І тут мене ніби струмом ударило. — Стривай, Кириле, — кажу. — Ану вийди сюди.
— Та я вже голий, — каже.
— Вийди, я не баба!
Ну, він вийшов. Узяв я його за плечі, повернув спиною. Ні, здалося. Чиста спина. Цівки поту засохли.
— Нащо тобі моя спина здалася? — питає він.
Пригостив я його копанцем під голий зад, пірнув до себе в душову і замкнувся. Нерви, чорт їх забирай. Там ввижалося, тут ввижається... До чорта все це! Нап’юся сьогодні як зюзя. Річарда б обдерти, от що! Це ж треба, паршивець, як грає... Ну ні з якою картою його не візьмеш. Я вже і пересмикувати пробував, і карти під столом хрестив, і по-всякому...
— Кириле! — кричу. — У «Боржч» сьогодні прийдеш?
— Не в «Боржч», а в «Борщ», скільки разів тобі казати...
— Кинь! Написано — «Боржч». Ти до нас зі своїми порядками не лізь. То прийдеш чи ні? Річарда б обдерти...
— Ох, не знаю, Реде. Ти ж, проста твоя душа, і не розумієш, яку ми штуку притягли...
— А ти хоч розумієш?
— Я, втім, також не розумію. Це правда. Але тепер, по-перше, зрозуміло, для чого ці «порожняки» слугували, а по-друге, якщо одна моя ідейка пройде... Напишу статтю і тобі її персонально присвячу: Редріку Шухарту, почесному сталкерові, з благоговінням і вдячністю присвячую.
— Отут мене і запроторять на два роки, — кажу я.
— Зате в науку ввійдеш. Так цю штуку й називатимуть — «банка Шухарта». Звучить?
Поки ми так патякали, я перевдягся. Запхав порожню флягу у кишеню, перелічив зелененькі і пішов собі.
— Щасливо тобі залишатися, складна твоя душа...
Він не відповів — вода сильно шуміла.
Дивлюся — в коридорі пан Тендер власною персоною, червоний весь і надутий, як твій індик. Навколо нього юрма — тут і співробітники, і кореспонденти, і пара сержантів затесалися (щойно з обіду, в зубах длубаються), а він знай собі балабонить: «Та техніка, котру ми маємо у розпорядженні, — балабонить, — дає майже стовідсоткову гарантію успіху і безпеки...» Тут він мене побачив і відразу дещо всохся — усміхається, рученькою махає. Ну, думаю, треба драпати. Рвонув я кігті, проте не встиг. Чую — тупотять позаду.
— Пане Шухарт! Пане Шухарт! Два слова про гараж!