— Так. Але я не маю жодного стосунку до вивчення позаземних культур. У КОПРОВІ я разом зі своїми колегами представляю міжнародну наукову громадськість, коли заходить мова про контроль за виконанням рішення ООН стосовно інтернаціоналізації Зон Візиту. Грубо кажучи, ми стежимо, щоб інопланетними дивами, здобутими в Зонах, розпоряджався тільки Міжнародний Інститут.
— А хіба на ці дива зазіхає ще хтось?
— Так.
— Ви, мабуть, маєте на увазі сталкерів?
— Я не знаю, що це таке.
— Так у нас у Хармонті називають відчайдухів, котрі на свій страх і ризик проникають у Зону і тягнуть звідти все, що їм вдається знайти. Це справжня нова професія.
— Розумію. Ні, це поза нашою компетенцією.
— Ще б пак! Цим займається поліція. Але було б цікаво дізнатися, що саме входить до вашої компетенції, докторе Пільман...
— Існує постійний витік матеріалів із Зон Візиту до рук безвідповідальних осіб і організацій. Ми займаємося результатами цього витоку.
— Чи не можна трохи конкретніше, докторе?
— Давайте краще поговоримо про мистецтво. Невже слухачів не цікавить моя думка про неперевершену Ґваді Мюллер?
— О, звичайно! Але я хотів би спочатку покінчити з наукою. Вас як ученому не кортить самому зайнятися інопланетними дивами?
— Як вам сказати... Можливо.
— Отже, можна сподіватися, що хармонтці одного чудового дня побачать свого знаменитого земляка на вулицях рідного міста?
— Не виключено.
1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур
Напередодні стоїмо це ми з ним у сховищі — вже ввечері, залишається тільки спецівки поскидати, і можна закотитися у «Боржч», прийняти в організм краплину-другу міцного. Я стою просто так, стіну підпираю, своє відробив і вже тримаю напохваті сигаретку, курити хочеться дико — дві години не курив, а він усе морочиться зі своїм добром: один сейф завантажив, замкнув і запечатав, тепер другий завантажує — бере з транспортера «порожняки», кожен зусібіч оглядає (а воно важке, собака, шість з половиною кіло, між іншим) і з кректанням акуратно повертає на полицю.
Скільки вже часу він із цими «порожняками» б’ється, і, як на мене, без жодної користі для людства. На його місці я давним-давно би вже плюнув і чим-небудь іншим зайнявся за ті самі гроші. Хоча, з іншого боку, як подумати, «порожняк» дійсно штука загадкова і якась малозрозуміла, чи що. Скільки я їх на собі перетягав, а все одно, щоразу як побачу — не можу, чудуюся. Усього ж у ній два мідних диски як чайне блюдце завбільшки, міліметрів п’ять завтовшки, і відстань між дисками міліметрів чотириста, і, крім цієї відстані, нічого між ними нема. Тобто зовсім нічого, порожньо. Можна туди пропхнути руку, можна й голову, якщо ти геть очманів від здивування, — порожнеча і порожнеча, самісіньке повітря. І попри все щось між ними, звісно, є, сила якась, як я це розумію, бо ні притиснути їх, ці диски, один до одного, ні розтягти їх нікому ще не вдавалося.
Ні, друзі мої, важко цю штуку описати, якщо хто не бачив, надто вже вона проста на вигляд, особливо коли придивишся й повіриш, нарешті, власним очам. Це все одно що склянку кому-небудь описувати або, не дай Боже, чарку: тільки пальцями ворушиш і чортихаєшся від повного безсилля. Гаразд, вважатимемо, що ви все зрозуміли, а як хто не второпав, візьміть інститутські «Доповіді» — там у всіх випусках статті про ці «порожняки» з фотографіями...
Загалом, Кирило б’ється з цими «порожняками» вже майже рік. Я в нього від самого початку, але досі не второпаю, чого він від них домагається, хоча, чесно кажучи, і зрозуміти особливо не прагну. Нехай він спочатку сам зрозуміє, сам розбереться, ось тоді я його, може, послухаю. А поки мені зрозуміло одне: треба йому хоч би що там було якого-небудь «порожняка» розпанахати, кислотами його протравити, під пресом розчавити, розплавити у печі. І ось тоді він усе зрозуміє, буде йому честь і хвала, і вся світова наука аж здригнеться від задоволення. Але наразі, наскільки я розумію, до цього ще дуже далеко. Нічого він наразі не домігся, замучився тільки геть-чисто, сірий якийсь став, мовчазний, і очі йому зробились як у хворого пса, навіть сльозяться. Був би на його місці хто інший, напоїв би я його в драбадан, завів би до класної дівахи, щоби розворушила, а вранці знову би напоїв і знову до дівахи, до іншої, і був би він у мене через тиждень як новенький — вуха сторчма, хвіст пістолетом. Тільки ось Кирилові ці ліки не підходять — не варто і пропонувати, не та порода.
Стоїмо, значить, ми з ним у сховищі, дивлюсь я на нього, який він став, як йому очі позападали, і шкода мені його стало, сам не знаю як. І тоді я зважився. Тобто навіть не сам я зважився, а начебто мене хтось за язик потягнув.